Правові аспекти функціонування українсько-німецьких зв’язків

Порівнюючи з іншими західними державами, Німеччина почала приділяти Україні значно більше уваги ще тоді, коли на офіційному рівні про її державну незалежність ще навіть не йшлося. Бонн був першою столицею Заходу, яка відкрила Генеральне консульство своєї держави у Києві 1 серпня 1989 р. Після проголошення незалежності України Німеччина у числі перших держав світу 26 грудня 1991 р. визнала нашу країну. Першим серед зарубіжних керівників, які відвідали Україну з офіційним візитом, був тогочасний віце-канцлер ФРН Г.-Д.Геншер. Дипломатичні відносини між незалежною Україною та об’єднаною Німеччиною офіційно було встановлено 17 січня 1992 р. Послом у нашій країні був призначений відомий дипломат граф Хеннеке фон Бассевітц, перший в Україні посол іноземної держави. Його наступником на цьому посту пізніше став д-р А.Арно, а в березні 1996 р. послом у нашій країні був призначений Е.Гайкен, який перебуває на цій посаді й по сьогодні. Таким чином, закладалася першооснова співпраці, в якій була взаємозацікавленість.

Продовжуючи розвиток контактів по висхідній у квітні 1991 р. відбувся офіційний візит Голови Верховної Ради України Л.М.Кравчука до ФРН, у ході якого відбулися зустрічі з Федеральним канцлером Г.Колем та членами Бундестагу. У грудні того ж року ФРН відвідав міністр закордонних справ України А.Зленко. Ці перші контакти дали змогу з’ясувати вихідні моменти співпраці й намітити перспективи.

Проте період 1991-1992 рр. не приніс бажаних результатів у сфері формування договірної бази двосторонніх відносин. У лютому 1992 р. відбувся перший закордонний візит новообраного Президента України Л.М.Кравчука. Він був саме до ФРН. Під час зустрічей не було укладено чинних угод, визначалися лише можливі напрями співпраці на майбутнє [5, 9]. Саме тоді об’єднана Німеччина разом з іншими країнами Заходу певний час розглядала вирішення європейських проблем, а також формування відносин з Україною та іншими країнами СНД через призму відносин з Москвою. Україні також як новому суб’єкту міжнародних відносин необхідний був час для визначення тенденцій у процесі державотворення та напрацювання зовнішньополітичних пріоритетів.

Наприкінці 1992 р. урядові кола Німеччини остаточно визначилися у помилковості щодо орієнтації виключно на Росію і підсумували, що відносини з Україною необхідно розглядати як окремий і самостійний напрям німецької зовнішньої політики. У Бонні розуміли, що без суверенної України неможливо зберегти той стан речей, який склався в Європі після об’єднання Німеччини, розпаду Організації Варшавського Договору, а потім і СРСР. Враховуючи нові геополітичні реалії, урядові кола обох держав прийшли до розуміння необхідності позитивних зрушень у формуванні політико-правових засад двосторонніх відносин.

Аналізуючи період кінця 1992 – початок 1993 рр., можемо констатувати конструктивність і більш повне врахування інтересів обох держав у їх відносинах. Для розвитку економічного співробітництва з Україною з 1992 р. діє Міжурядова німецько-українська рада з питань співробітництва. Вона складається з робочих груп у галузях сільського господарства й переробки продуктів харчової промисловості, машинобудування й конверсії, хімічної, нафтопереробної і фармацевтичної промисловості, металургії, інфраструктури й телекомунікацій, а також банківської справи. Створено також робочу групу з питань співробітництва у галузі енергетики [2, 5].

Що стосується політичних відносин з нашою країною, то ФРН як активний член світового співтовариства чітко реагує на зміни геополітичної ситуації в Європі та у світі. В цьому розумінні 1993 р. став переломним для України. Провідні країни світу відмовилися від силового тиску на Україну стосовно необхідності її відмови від ядерної зброї, почали враховувати її політичні і навіть економічні інтереси, пропонувати певну фінансову компенсацію і підтримувати вимоги України у відносинах з Росією.

Україна почала визнаватися іншими державами як суб’єкт міжнародної політики. В цей період між нашою країною та Німеччиною підписано чимало важливих угод, відбувся обмін візитами високих урядових та парламентських делегацій.

Велике значення для України мав візит до нашої країни Федерального канцлера Німеччини д-ра Г.Коля 9-10 червня 1993 р. Під час візиту його супроводжували федеральні міністри: господарства – д-р Г.Рексродт, транспорту – М.Віссманн, наукових досліджень та технологій – д-р П.Крюгер, а також група представників ділових та фінансових кіл ФРН. Відбулись їх переговори та зустрічі з Президентом України Л.М.Кравчуком, Прем’єр-міністром України Л.Д.Кучмою, головою Верховної Ради І.С.Плющем.

У ході візиту 9 червня 1993 р. відбулося підписання Спільної декларації “Про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною”, що засвідчило якісно новий рівень українсько-німецьких взаємин [6, 46].

У статті 10 Декларації зазначено, що Україна та Німеччина прагнуть до широкого економічного співробітництва. Інтенсифікації економічних стосунків має слугувати Бюро представника німецької економіки в Україні, а також відкриття відповідного бюро України в Німеччині. Оцінюючи Спільну декларацію, Президент України Л.Кравчук відзначав, що її підписання відкриває “новий етап у розвитку відносин між Україною та Німеччиною”, надає “нової якості українсько-німецькому співробітництву, створює належну договірно-правову базу для зміцнення нашої співпраці у політичній, економічній та культурній сферах”.

У ході цього візиту, 10 червня 1993 р., було підписано Договір між Україною та ФРН про розви-ток широкомасштабного співробітництва у сфері економіки, промисловості, науки і техніки [8, 1]. З української сторони його підписав віце-прем’єр-міністр В.Пинзеник, а з німецької – міністр економіки ФРН Г. Рексродт. У договорі зазначається, що існує обопільна зацікавленість у розвиткові торгівлі та наукових контактів на основі національного законодавства і відповідно до міжнародних зобов’язань. У зв’язку з підписанням усього договору втрачають чинність у відносинах між Україною та ФРН домовленості за подібним договором між СРСР