Неадекватність таких міркувань найкраще показують социологически більш зрілі аналитики, що працюють у марксистській традиції і зуміли перерости подібні міркування. Наприклад, Вестергард (Westergaard) і Реслер (Resler), пропонуючи марксистську інтерпретацію британської класової структури, затверджували, що питання мобільності “...стосуються рекрутирование людей у класи; і не обмежувалися простою констатацією існування класу”, хоча розглядали останній як первинний феномен. Вони також визнавали і навіть наполягали на тому, що розходження між тими, хто є власником і контролює приватний капітал і тими, хто коштує осторонь, відіграє вирішальну роль у формуванні класової структури в цілому. У той же час Вестергард і Реслер відзначали істотні розходження в класовій ситуації останніх і надавали великого значення розходженням, що існують між робітниками та службовцями. Крім того, підкреслюючи самовідтворення класу капіталістів, вони добре усвідомлювали, що не слід залишати без уваги масштаб форми мобільності тих, хто має статус найманих робітників і становить більшість населень.

Більш того, деякі інші автори, що не вважають себе марксистами, але роботи, що використовують, Маркса як крапку відліку, з одного боку, дуже радикально критикують марксизм, з іншого боку - є послідовниками Вестергарда і Реслера, розвиваючи представлені в їхньому аналізі ідеї. Гидденс, на відміну від багатьох марксистських авторів, заперечував концептуалізацію класової структури як “структури позицій”, що має на увазі можливість розгляду мобільності “у значній мірі окремо від класової структури” (23). Він розглядав класи скоріше як сукупності індивідів, що з великим чи меншим успіхом можна виділити у відповідності зі ступенем їхній реально існуючої “структурованості”. Згідно Гидденсу, найбільш розповсюджений процес структурування, принаймні в розвитих суспільствах, є результатом “розподілу можливостей мобільності, властивому даному суспільству”.

Паркин, як і Гидденс, виходить за рамки марксистської традиції, розділяючи переконання Блау і Дункана щодо того, що в сучасних західних суспільствах професійна структура формує “хребет класової структури” (24). Однак при цьому Паркин не заперечує значення власності і відносин власності. Крім того, подібно Гидденсу, він розглядає форми мобільності як основний визначальний фактор класової структури, а в його останніх роботах мобільність відіграє важливу роль не тільки для рішення питання класових границь, але і для проведення аналізу класових дій і класового конфлікту (представляющего особливий інтерес для марксизму).

Паркин затверджує, що при будь-якому аналізі класового конфлікту дихотомію вірніше визначати не через категорії “імущих” і “незаможних”, а з погляду використовуваних класами, що борють, (чи групами усередині класів) “стратегій закриття” (дій, спрямованих на обмеження можливостей і доступу до ресурсів для усіх, крім обмеженого кола обраних - Паркин) (25). Таким чином, форми і масштаби мобільності, що панують у даному суспільстві, з одного боку, указують на ефективність стратегій закриття, а з іншого боку - на успішність зустрічних тенденцій солидаризма (колективних соціальних дій, що починаються виключеними і спрямованих на висування вимог по одержанню винагород і збільшенню можливостей” (Паркин) .

В остаточному підсумку увага, що приділяється проблемі мобільності Гидденсом, Паркиным, Вестергардом і Реслером, так само, як і Марксом, - в основному результат їхнього інтересу до умов класоутворення і розвитку боротьби за класові переваги і владу. Цих авторів можна охарактеризувати як чи марксистів постмарксистів, і вони, на противагу ліберальним і етичним соціалістам, не розглядають класовий конфлікт чи негативно “з жалем”, вважаючи, що в сучасному капіталістичному суспільстві він є рушійною силою соціально-політичних змін. У той же час, на відміну від Маркса і багатьох ортодоксальних марксистів, вони розглядають соціальну мобільність як щось більше, ніж простий оборонний чи апологетичний маневр, спокійно сприймаючи її як постійну, невід'ємну рису капіталістичного суспільства.

Наше відношення до проблеми мобільності може показатися до деякої міри суперечливим, однак ми постараємося показати, що насправді це не так.

По-перше, ми розглядаємо мобільність як позитивне явище в тому випадку, якщо вона сполучається зі значною відкритістю суспільства: з тенденцією до надання рівних можливостей людям різного соціального походження в занятті різних позицій у системі суспільного поділу праці. Однак ми переконані в тім, що далеко не усі форми мобільності сприяють створенню такої відкритості. Також слід зазначити, що наш інтерес до проблеми соціальної мобільності, насамперед, не випливає з нашої стурбованості питаннями чи стабільності законності ліберально-демократичного суспільства, що, як ми думаємо, не є “ідеальним суспільством у дії”. Навпроти, ми стурбовані тим, наскільки характерні риси соціальної структури ліберально-демократичного суспільства обмежують можливості індивідів визначеного соціального походження цілком реалізувати їх цивільний і людський потенціал. На противагу Ліпсету багато хто вважає, що велика відкритість суспільства - це ціль, до якої як і раніше необхідно прагнути, а не явище, що бідує в удосконалюванні в інтересах соціально-політичної стабільності. Нам близька позиція Тоуни (Tawney) і етичних соціалістів, що вважали, що ліберальна ідеологія уразлива в питаннях ступеня відкритості суспільства і, особливо, можливості співіснування справжньої рівності можливостей з істотною нерівністю умов.

У той же час ми не прийнятний тверджень лівих, про які йшла мова вище, про те, що відкритість є “буржуазним” поняттям