У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


ту особливість, що виникають прецеденти. Частина з них у майбутньому закріпиться та стане нормою. Нині держава, маніпулюючи мас-медіа, часом заганяючи їх у глухий кут, далекий від ідеалів відкритого суспільства, цього не усвідомлює. 
       Протягом майже десяти років її владні органи, захлинаючись від комплексу власної нелегітимності, намагалися зміцнити свої позиції за рахунок авторитету інших суспільних інститутів. Спеціалісти вважають, що коріння подібної практики сягає початку процесу демократизації суспільства, коли “політичний дискурс посткомунізму вперше реалізувався як справжня легітимуюча сила”9. 
       Ілюстрацією того, як влада намагається через ЗМІ наблизитися до народу, або того, як часом вдало інспірується “народна опінія”, вкладена в уста теледиктора чи вдрукована в газетний текст, є сумнівні соціологічні рейтинги, які з’являються в наближених до влади медіа. Твориться цілий паралельний світ, у якому люди люблять свого Президента, підтримують його кроки та владу в цілому. Хоч листи вдячних доярок і робітників уже не друкують, але подібний “голос народу” неважко ще побачити в “УТН”. Приклад: тільки-но переміг із переконливим результатом радник Президента України О.Волков на виборах до Верховної Ради, як миттю телебачення (все те ж “УТН”) коментує це як особисту перемогу Леоніда Кучми та його курсу, мовляв, бачите, народ підтримує. Небезпека таких маніпулювань із суспільною свідомістю полягає у тому, що в подібні рейтинги починає вірити не народ (на що розраховувалось), а сама влада, що потім невідворотньо обертається її політичною поразкою. Подібна ситуація склалась на останніх президентських виборах 1994 р., коли Л.Кравчук потрапив у своєрідний політичний віртуальний вакуум, коли більшість ЗМІ пророкували йому перемогу, яка несподівано виявилася програшем. Подібна тенденція спостерігається й нині, коли українські ЗМІ до безтями, в кращих традиціях застою, вітали з ювілеєм “батька нації” — Президента Л.Кучму. 
       Згадані приклади свідчать про відсутність свободи ЗМІ. І нині журналісти часто, думаючи одне, змушені писати зовсім про інше, — постав навіть абсурдний феномен “напівправди”. Це коли журналіст залишається морально задоволений від того, що сказав хоча б частину правди. Більше того, не розуміючи небезпеки такої ситуації, українські журналісти часто звертаються до держави з проханням про допомогу, в результаті чого з’являються документи на зразок указу Президента “Про державну підтримку ЗМІ”, що дають змогу керувати нформаційним ринком за рахунок ще й фінансової підтримки (це, до речі, кардинально не змінює економічний стан навіть “ощасливлених” видань). 
       Треба пам’ятати: там, де починається подібна підтримка, завжди втрачається свобода. Тому дослідники мас-медіа на вже згадуваному санктпетербурзькому семінарі кілька років тому говорили, що “для всіх засобів масової інформації будь-які державні органи влади і управління або самоуправління повинні бути лише джерелами інформації”. 
       Пропонувалося, аби законодавство посттоталітарних держав насамперед забезпечило “безперешкодне отримання інформації про діяльність усіх гілок влади й управління, передбачивши механізм відповідальності за порушення права громадян на інформацію”. 
       Серед негативних чинників, які тиснуть на ЗМІ, але знаходяться поза сферою офіційних владних стосунків, є їх фінансова залежність від партійно-кланових структур. Зазначимо, що під “кланом” розуміємо суспільно-політичні групи, об’єднані фінансово-промисловими інтересами й на чолі яких стоять переважно представники регіональних еліт. Останнім часом, для зручності лобіювання своїх інтересів, вони почали оформлюватися у політичні організації, що, між іншим, є позитивним явищем. Майже кожна така група прагне мати мас-медіа, які б відстоювали її позиції. Характерними рисами “кланів” є наявність стійких корпоративних інтересів, що можуть не збігатися із загальнодержавними; їх діяльність відбувається на тлі діяльності всіх трьох “гілок” державної влади; між кланами існує жорстка конкуренція, а конфлікти між ними часто розгойдують усю систему державного управління. В останньому випадку засобам масової інформації, які знаходяться під впливом цих кланів, відводиться місце заручників та зброї у боротьбі, яка неодмінно переноситься і в інформаційне поле. Звідси й “війна компроматів”, взаємні звинувачення, явища, що розводять журналістів по різні сторони барикад і нацьковують одні групи на інші. За таких умов конкретний журналіст отримує грошовитого господаря, якого необхідно вихваляти або принаймні не займати, та ворога (однозначно негативний образ), якого потрібно критикувати. У такій ситуації журналісту, що спеціалізується на політиці, доводиться вибирати видання, стратегічна позиція якого найбільше відповідала б його уподобанням і поглядам. 
       На думку багатьох політологів, сьогодні для політичних груп кількість власних мас-медіа стала своєрідним аргументом у боротьбі за прихильність глави держави. Укладаючи негласну угоду з тією чи іншою групою чи кланом, Президент отримує й підтримку та лояльність засобів масової інформації, що їм належать, і навпаки, у разі конфлікту, він наживає ворогів і в інформаційному полі, щоправда інколи трапляються й випадки їх перекупівлі з відповідною переорієнтацією. Кожне перегрупування на українській політичній арені, мов у дзеркалі, обов’язково відбивається і на ЗМІ. Це небезпечна ситуація, бо таким чином ЗМІ перетворюються в інструмент політичної боротьби. 
       Розуміючи це, деякі журналісти впадають в іншу крайність — усуваються від висвітлення внутрішньополітичного життя країни. Так сталося з ведучим телепрограми “Післямова” О.Ткаченком, який тепер займається висвітленням зовнішньополітичних проблем та готує світські репортажі про життя закордонних зірок і знаменитостей. “Журналіст не може бути носієм громадської позиції, він лише посередник”, — заявляє тепер О.Ткаченко. Щоправда, для сучасного українського журналіста існує можливість зберегти професійну свободу, займатись внутрішньою політикою — працювати на західні видання чи телекомпанії, які більш, ніж вітчизняні, зацікавлені в об’єктивній інформації. 
       Характерно, що під час конфліктів між гілками влади, ЗМІ не тільки не виконують в українському суспільстві ролі інгібітора,
Сторінки: 1 2 3 4