Реферат - Людина у політичному житті: онтологічні аспекти
15

всіх проти всіх», де homo homini lupus est, єдиний порятунок у цій ситуації вбачав у суворій ролі держави-упокірника. Уже наприкінці ХХ ст., Альберт Ґор, будучи віце-президентом США, нарікав, що, надаючи індивідууму право вибору у застосуванні своєї праці і доходів, зробивши її заручницею індустріальної системи, машиноподібних монстрів сучасної технократичної влади і мас-медіа, ця система зайшла у глуху безвихідь, що загрожує їй (і США як її найбільш яскравому втіленню) драматичними пертурбаціями та потрясіннями7.
     ХХ ст. ж ознаменувалося і виникненням соціально зорієнтованих суспільно-політичних систем, які ґрунтувалися на розвитку соціального в людині при обмеженні і зведенні нанівець індивідуального. Оцінюючи ці системи у праці з промовистою назвою «Дорога до рабства», Фр.Хайєк писав: «Якщо суспільство чи держава поставлені вище, ніж індивід, і мають свої цілі, що не залежать від індивідуальних цілей і підпорядкову-ють їх собі, тоді справжніми громадянами можуть вважатися лише ті, чиї цілі збігаються з цілями суспільства. З цього неминуче витікає, що людину можна поважати як члена групи постільки і тією мірою, якою вона сприяє здійсненню загальновизнаних цілей. Цим, а не тим, що вона — людина, визначається її людська гідність»8.
     Показово, що обидві системи — прямо протилежні за знаками і цілями — мають аналогічні ефекти зворотньої дії: «природний стан» у разі розвитку на шляху радикалізації призведе до зникнення суспільства (його замінить сукупність абсолютно розрізнених індивідуумів) і людини (кожен індивід повністю втратить людську подобу, стане жорстоким і злим звірем-одинаком), а спроба жертвувати особистостями («ґвинтиками», «соціальними пішаками», «масою», «гарматним м'ясом»), мотивуючи це захистом суспільства (можливі варіанти — «прогресивного людства», «світлого майбутнього», «Вітчизни-матері» тощо), щоразу чомусь призводить до втрати суспільства (характерним прикладом можуть бути Перська імперія, держава Олександра Македонського, Римська імперія тощо, де мотиваційним елементом було саме подібне бажання захисту, незважаючи на численні жертви-ґекатомби). Намагаючись зберегти суспільство за рахунок особи, жертвуючи особистістю в ім'я суспільства, ми в особистості ж руйнуємо і суспільство.
     Зазначена вище роздвоєність, двосвітність людини дуже виразно і специфічно виявляється у політичній сфері, оскільки, як відзначав ще Платон, мірилом політики служать структура і тлумачення людського буття9. Участь в політичному житті передбачає наявність різних якостей, і тільки той, хто засвоїть, виробить у собі ці якості («кращі»), має право управляти. Іншої точки зору дотримувався Арістотель (Plato amicus, sed amica veritas!), який вважав, що у кожній людині, яка діє з розумом, на благо й рішуче, — є завдатки філософа. Звідси Арістотель робить висновок, що поділ людей на тих, хто мусить підкорятися, і тих, хто має правити, а отже і зумовлена цим нерівність прав і обов'язків, не витримують критики10.
     Таким чином, з історії розвитку політики можна зробити узагальнення:
   а) політика — це діяльність в ім'я блага усіх;
   б) це «мистецтво приносити користь друзям, а ворогам завдавати шкоди» (Платон);
   в) це балансування, реґуляція, оптимізація, каналізація інтересів, що зумовлюють певні види людської активності; і нарешті
   г) «сказати про щось, що це — політика, це означає сказати, що це «щось» — полемічне. Такі поняття, як республіка, клас, суверенітет, абсолютизм, диктатура, нейтралітет, мир — не можна з'ясувати, осягнути, якщо при цьому не вказані їхні цілі, проти кого вони спрямовані і кого вони прагнуть відвернути чи спростувати» (Ж. Фройнд)11.
     Звідси можемо зробити наступний крок: політика завжди має своїми визначальними характеристиками конфлікт і консенсус; прагнення ж досягти функціонального оптимуму, тобто найадекватнішого співвідношення між метою і засобами її досягнення, становить її покликання.
     Більшість сучасних дослідників вважає, що обидві екстреми соціальної «лінійки» — як заснований на індивідуалізмі, приватному інтересі «чистий лібералізм», так і побудований на колективізмі «чистий соціалізм» є однаково неприйнятними крайнощами. Нова парадиґма суспільного розвитку і суспільствознавства — взаєморозвиток обох принципів, їхня конверґенція в усіх структурах з оптимумом на рівні творчих систем. Щоправда, відомий політолог Френсіс Фукуяма вважає, що така проміжна система вже реалізована в США12, інші ж вчені (переважно в колишньому СРСР) виходять з того, що «чистих» систем не було і немає, що всі минулі й існуючі суспільно-політичні системи — конверґентні, змішані, проміжні13.
     Але що не заперечується ніким, так це те, що обидві вищенаведені екстреми зумовлені об'єктивними обставинами, як і те, що об'єктивними є механізми їхніх змін. Йозеф Шумпетер висловився з цього приводу однозначно: «...людство не вільне у виборі. І справа не лише в тому, що маси неспроможні раціонально оцінювати альтернативи... існують і набагато глибші причини. Економічні і соціальні процеси розвиваються за власною інерцією»14.
     Додам від себе, що культурно-історичні або цивілізаційні особливості різних народів урізнобарвлюють цей процес. Так, у давніх персів основною парадиґмою було врятування від ворожих богів; у стародавніх греків — вирівнювання з богами; у Західній Європі — напружена рівновага між прагненням до дійсного світу і його запереченням; у Китаї — прийняття «дао» цього світу. Дуже дотепно висловився про альтернативи суспільного вибору Денієл Белл, скориставшись анекдотом: у ситуації, коли місто за добу має загинути від повені (прорвало греблю), ксьондз звертається до мирян із закликом молитися і просити прощення від Бога; протестантський пастор пропонує закінчити мирські справи, а ребе каже: у нас залишилося 24 години, щоб навчитися жити під водою15.
     Сучасна кризова епоха змушує наше суспільство усвідомити і поставити перед собою ряд загальнонаціональних цілей, взаємопов'язане досягнення яких, на думку багатьох державних мужів і вчених, має розкріпачити

---

Сторінки: 1 2 3 4 5