Реферат - Людина у політичному житті: онтологічні аспекти
15

достатньо сталий, щоб забезпечити єдність — орґанізаційно-стійке об'єднання політичних суб'єктів, і водночас достатньо мінливий, щоб забезпечити їх різноманітність.
     Тут знову виникає породжувана характером, змістом буття людини суперечність: люди змушені самі створювати, виробляти моральні і політичні засади власного співжиття, закріплювати їх у законах і видавати за ультимативну істину, інакше — настає хаос, загроза існуванню. Водночас їм притаманна незборима і постійна готовність до радикальних змін, тобто критики і руйнації існуючого у прагненні до істини. Звідси — істина не в знанні, не в розумі, а у вільній взаємодії автономних розумів як можливість і дійсність спільного буття людей.
     Розум (або теоретичне знання) — лише невелика і зовсім не найважливіша частина того, що може вважатися суспільним знанням. Попереднє значення для інституціонального порядку має все те, що «знає кожен», тобто сукупність правил поведінки, моральних принципів, доручень, приписів, приказок і прислів'їв, цінностей і вірувань, міфів і т.п. Теоретично їх узагальнити і інтеґрувати — і проблема, і завдання, що вимагають значних інтелектуальних зусиль. Насамперед належить розкрити, чому у певних ситуаціях того, що «знає кожен», недостатньо для безпроблемного функціонування існуючих політичних інститутів, чому воно фраґментується так, що стає відомим лише одній, квазіпривілейованій групі, і невідоме іншій або не сприймається нею. Адже ці умовні «знання» і «незнання» стосуються якраз основ того, як жити разом, тобто політики. Тому наступним лоґічним кроком мало б стати осмислення тривіального посилання, що витікає саме з такої конфліктної фраґментації і яким чином, візуально сприймаючи і розуміючи її, все ж можна «жити разом». Іншими словами, центральною проблемою політики (з точки зору політичної онтолоґії) стає сьогодні проблема поєднання індивідуальної свободи і суспільного порядку. І доцільність чи актуальність тих чи інших політичних інститутів, процедур, механізмів тощо має визначатися саме за цією парадиґмою (з точки зору поєднання індивідуальної свободи і загального порядку), якими б вони не були за змістом, структурою, назвою.
     Яке ж посилання є домінуючим в нашій сьогоднішній дійсності? В Україні виразним є прагнення політичного керівництва відтворити західний зразок (ринок, демократичні інститути, багатопартійність, політичний плюралізм тощо). Якраз тут, на думку автора, і допущена методолоґічна помилка, оскільки автори і творці подібних новацій виходили з універсального уявлення про закони історії, які volens-nolens є ідеолоґічно і технолоґічно самостійною альтернативою, яка демонструє ефективність чи неефективність політики. Якщо говорити про українську дійсність, то дійдемо висновку про неоднозначність ставлення до вітчизняної ситуації тих, хто «любить» Україну, хоче бачити її «сильною», «незалежною» і «багатою». Для одних — це стабільність гривні, для інших — рівень життя народу. І над усим цим домінує влада (в економіці, політиці, суспільстві), така її система, з такими механізмами, які дають їй змогу приймати «доленосні» рішення про fatum мільйонів без їхньої участі, тим самим віддалятися від народу, не нести ніякої відповідальності за здійснювану політику.
     Провал реформ (або, висловлюючись коректніше, затримка з ними на ціле десятиліття) — це не просто результат помилок в управлінні чи недоліків у політичних програмах (що безсумнівно), а головне — свідомі і послідовні дії тих, хто хоче будь-що утриматися при владі (під девізом: під нашим керівництвом країна відмовилася від минулого, а майбутнє неможливе без нас!), не дати опонентам можливості перехопити важелі управління. Для них політика — вигідний бізнес, виняткова кон'юнктура, завантажена особливо роллю приватної боротьби, корисливості і наживи. По суті, це не політика, а дочи протополітика, нерідко — низьке, дрібне політиканство.
     Політика ж, це — дійство стійке, самовіддане, відповідальне, найвищим законом якого є благо народу, а не своє особисте.
     Користолюбність, марнославність, відчуження не лише шкідливі для суспільства, бо вони руйнують систему суспільних зв'язків, людське в людині; вони насамперед нівелюють масштаб, зміщують систему координат, збільшують допуск на підлість: все стає дозволеним, ні за що не соромно.
     Насправді ж у політиці дозволено хоч і багато що, але далеко не все. Крайня межа потенційних посягань — життя і продовження життя. Права особи, народу на свободу і процвітання є самоцінними, вони не можуть бути похідними від первинних функцій; вони самі є функціями в цій складній суспільній алґебрі. Найуспішнішою, найсприйнятливішою для «широких народних мас» є та політика, яка пройнята не вічними, а буденними справами — і знов-таки маємо наявні дві екстреми, два полюси однієї системи виміру — від «нагодувати трьома хлібинами та двома рибами» до «у всьому винні велосипедисти» і «кожній жінці — по чоловікові»; може в цьому і є феномен успішності таких радикальних течій? Не трансцендентне мусить бути пріоритетним, а саме речовий світ? А трансцендентне хай залишається не філософам, а священикам — quod licet ...
     Все, що існує — існує для нас, зараз, сьогодні, одержує існування від нас і через нас; можливо, завтра не буде його, або не стане когось з нас, або нас взагалі як даності чи субстанції — то чи варто марнувати час на осмислення того, що буде після нас, у «кращому зі світів»? Мирські діяння — ось корінний пріоритет політичного самовизначення, соціального і екзистенціального. Політика звершується у двох неевклідових площинах — історичній місії і життя самим життям. Її функціонування як інституту вміщується у прокрустове ложе схеми «подорожувати в одному човні», а надійна опора — леґітимність, сила права, відсутність якої споріднює її з диктатурою. Маґістраллю розвитку стають не ворожнеча, а терпимість; не

---

Сторінки: 1 2 3 4 5