Еволюція поглядів Михайла Грушевського на Українську Державу
Важко переоцінити значення особи Михайла Грушевського в історії України. Автор багатьох підручників з української історії, геніальний вчений і взагалі надзвичайно талановита людина, він був і видатним політичним діячем. Як зазначав В.Ф.Верстюк, у 1917 році, здається, не було жодного українського з’їзду, де б М.Грушевського не обирали почесним головою або від імені якого йому не надсилали б вітальних телеграм1. До повернення Михайла Сергійовича до Києва Центральна Рада була одним із політичних аутсайдерів, який лише “примірявся” до активної політики, a громадсько-політичне життя очолювали загальноросійські революційні організації. З приїздом М.Грушевського утворився той стрижень, навколо якого міг згуртуватись український рух.
Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, беззастережного авторитету серед українства2. Для теоретичного обгрунтування тогочасного висхідного політичного курсу М.Грушевський був, мабуть, порівняно з іншими, найбільш підготовленим. Грунтовне знання історії українського народу, його проблем, інтересів, вражаюча працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості явно вирізняли Михайла Сергійовича серед когорти тогочасних діячів, винесених на гребінь політики потужною революційною хвилею3. Тому за весь час існування Центральної Ради жодного разу не виникало питання про можливість заміни Грушевського на посту голови.
Протягом першого місяця перебування в Україні Михайло Сергійович зосередив увагу на популяризації рішень Всеукраїнського конгресу, який відбувся 6-8 квітня 1917 року у Києві, на з’ясуванні потреб національної роботи в організаційній, політичній і літературній галузях. Досить детально окреслив Грушевській і риси ладу, до якого, на його думку, мають прагнути українці.
Можливо, деякі аспекти поглядів вченого на українську державність недосконалі і помилкові, але вони були прогресивними на той час і варто ще раз переглянути їх зараз, коли ми намагаємося розбудувати демократичну правову державу.
Визначний історик вважав, що багатовікові прагнення українців до свободи і рівності справдяться з перемогою Лютневої революції. Як послідовний демократ (і в чомусь, можливо, ідеаліст і навіть утопіст), він виходив з уявлення, що “у вільній російській республіці не може бути невільних людей.” Вчений був глибоко переконаний, що і Росія в цілому, і Україна зокрема, вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли вже неможливо озиратись назад, а треба прямувати вперед, виходячи з нових реалій.
На думку М.Грушевського, найпершим, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, є воля, свобода, право самостійно розпоряджатись власною долею. Тому повалення самодержавства вчений сприйняв як початок визволення, а в підтримці революції вбачав запоруку від реставрації старих порядків. Важливою потребою часу було відстоювання демократичних свобод, виборених Лютневою революцією. Другим основним принципом-завданням українського визвольного руху мало стати забезпечення реальної рівності людей.
Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України в складі Російської республіки. У своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть” він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України... воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці”4.
Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства “зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об’єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної
незалежності.”5
Вчений не лише закликає до побудови широкої автономії України, він вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі збори Російської держави. Але залишається неясним і невідомим, коли саме можна буде скликати ті збори. Тому, творячи автономію Украї ни, українізуючи існуючі або створюючи нові органи місцевого самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами, українці могли б довести тим самим реальність, життєвість і корисність цього домагання.
Закликаючи до побудови автономії України у складі Російської федеративної республіки, М.Грушевський чітко змалював, якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділив ті основні риси (або принципи), на яких ця автономія мала бути побудована:
1. Свобода, причому не лише для України, але й для всіх народів Росії, свобода “висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати свобідно всякі справи, зв’язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу”.
2. Окрім свободи, необхідною умовою є рівність всіх людей: “однакове право повинні мати пани, мужики, просвіщенні і прості, чоловіки і жінки, якого хто б був народу і віри”.
3. Загальне, рівне, пряме й таємне виборче право, треба, щоб голосування було таємним, “письменним, щоб не можна було знати, хто за кого голосував”6.
М.С.Грушевський пропонував перевірений досвідом передових країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори.
Автономія, за Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а