Реферат - Еволюція ядерної політики і стратегії Франції
17

удару по великих демографічних центрах; тому стратегія “удару по містах” робить можливим стримування слабкішим сильнішого. Цим пояснюється несприйняття французьким військовим керівництвом американської концепції “контрсили”, а також обрання тактики удару по містах, яка “не передбачає рівності військових арсеналів та є єдино прийнятною для слабкішого”9. 
       Поняття технічної вірогідності стосується засобів та рівня розвитку, необхідних для завдання ворогу “непоправних втрат”. Єдиним таким засобом є високорозвинені стратегічні ядерні сили (СЯС). Врешті, найголовнішу роль має відігравати психологічна вірогідність. Вона відображає рішучість нації радше використати ядерну зброю, аніж капітулювати. 
       Ортодоксальні “пуристи” на чолі з Л.Галлуа завершили побудову стратегічної моделі стримування ідеєю комплексного використання усіх видів збройних сил для завдання удару у відповідь. Їхні теоретичні розробки знайшли відображення у “доктрині Айере” та таємних директивах грудня 1967 — листопада 1968 рр. Центральною політичною концепцією “доктрини Айере” стала відмова від орієнтації збройних сил Франції на окремого супротивника. Цей план дістав назву “оборони за усіма азимутами”. 
       Шлях до реалізації цієї доктрини Ш.Айере вбачав у здійсненні військової стратегії “глобального стримування” на основі власної термоядерної стратегічної зброї із світовим радіусом дії. Доктрина була оцінена світовою громадськістю як офіційне проголошення нового зовнішньополітичного курсу Франції на засадах “військового збройного нейтралітету”. Концепція “збройного нейтралітету” не є ізоляцією та нейтралітетом у класичному варіанті, а підкреслює прагнення Франції уникнути війни, яка не відповідає її інтересам. Проте доктрина Ш. Айере не тільки передбачала нейтралітет Франції, але й вказувала на доцільність участі в Атлантичному Пакті, в основу якої мала бути покладена не інтеграція, а деголлівська стратегія незалежності національної оборони. Принцип “узгодження” стратегій, розроблений де Голлем у листопаді 1959 р., повинен був забезпечити цілковиту свободу політичних рішень у мирний час та ефективність союзницьких дій у випадку виступу Франції на боці союзників по НАТО під час кризи. 
       Скорегувавши орієнтацію французької оборони після виходу країни з військових структур НАТО, Ш. де Голль діяв згідно з доктриною “абсолютного стримування”. “Стримування” відбувалось завдяки “глобальній ядерній силі” і мало на меті, по-перше, забезпечення недоторканість національної території, а по-друге, запобігання виникненню у Європі будь-якого збройного конфлікту, який би загрожував незалежності Франції. 
       Не зважаючі на підтримку Ш. де Голля, доктрина “оборони за усіма азимутами” була на озброєнні не довго. По-перше, тому, що виробництво міжконтинентальних балістичних ракет з радіусом дії 10 тисяч км та створення “космічної сили” були не до снаги Франції. 
       По-друге, рішення французького керівництва про виробництво тактичної ядерної зброї спричинило корекцію тези про миттєвий удар у відповідь. 
       По-третє, ідея “оборони за усіма азимутами” не була реалістичною тому, що кількість держав, які могли б загрожувати Франції, була дуже незнанною. 
       Наприкінці 69-х — на початку 70-х рр. ХХ ст. Центром Досліджень та Оцінок під керівництвом генерала Л.Пуар’є була проведена робота з корекції мінімальної моделі “стримування слабкішим сильнішого”, в якій підсилювалась самостійна роль тактичних ядерних сил та інших озброєнь у системі стримування, а також окреслені геополітичні зони дії стратегії ядерного стримування. Рішення Ш. де Голля про прийняття на озброєння тактичної ядерної зброї викликало гостру дискусію про місце та функції ТЯС у стратегії “ядерного стримування”. 
       Класичне для голлізму визначення функції ТЯС знаходимо у працях Л.Пуар’є. Він стверджує, що тактичні ядерні засоби мають двоєдину мету — з одного боку, вони покликані визначити ступінь агресивності супротивника, що виправдовувало б використання стратегічних ядерних сил (СЯС), а з іншого, передбачали б можливості завдання слабкішим першого удару у разі визнання факту подолання супротивником кордону “санктуарія” і демонстрації рішучості використання СЯС в разі можливої агресії. Л.Пуар’є став співавтором стратегії “тотального стримування”, яка складається з двох компонентів: радикального ядерного стримування та обмеженого неядерного стримування. Автор визначив три регіони застосування цієї стратегії:1) національна територія метрополії; 2) Європа та найближчі прилеглі території; 3) весь інший світ. 
       У першому застосовується стратегічне ядерне стримування , а у другому та третьому — стратегія зовнішньої дії, яка узгожена з військовими стратегіями союзників. 
       2. “Спадкоємність” політики Ж. ПомпІду
       Становлення та розвиток військової доктрини Франції 60-х — початку 70-х рр. також відбувалися на основі стратегічної моделі “стримування слабкішим сильнішого”, яка спиралася на “ядерний націоналізм” і відповідала зовнішньополітичному курсу Ш. де Голля. Його послідовники керувались гаслами “спадкоємності” та “оновлення” голлістської зовнішньої політики. В період президентства Ж.Помпіду по відношенню до голлістської доктрини домінувала перша частина гасла — “спадкоємність”. Одним з найголовніших напрямків зовнішньополітичної діяльності Ж.Помпіду залишається стратегія стримування. Було взято курс на створення термоядерної зброї та прискорення розвитку ракетно-ядерного підводного флоту. 
       На початку 70-х рр. у зв’язку з відносною нормалізацією радянсько-американських відносин відбувається корекція політики рівноваги та боротьби проти “гегемонії наддержав”. З’являється теза про “кондомінімум” США та СРСР, який для невеликих країн більш небезпечний, аніж лідерство наддержав у ворогуючих блоках. У зв’язку із загрозою кондомінімуму французьке керівництво впроваджувало заходи, спрямовані на подальше нарощування ядерного потенціалу Франції. У часи Ніксона-Кіссінджера США врешті-решт змирилися з існуванням незалежних французьких ядерних сил і офіційно визнали Францію ядерним партнером та союзником. Це значно полегшило вирішення питання про двостороннє співробітництво. 
       Якщо у період президентства Ж.Помпіду зовнішньополітична стратегія Франції була лише дещо корегована, то при В.Жискар д’Естені вона зазнала значних змін. 
       3. В. Жискар д’Естен: від націоналізму до партнерства
       За часів В. Жискар д’Естена активна дипломатія, свобода у прийнятті рішень та незалежна оборона залишаються

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6