Курсова робота

з дисципліни «Політологія»

“Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини”.

Тема 12. Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини.

План

Вступ

Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.

Фоорми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.

Етнічні кофлікти: прчини та шдяхи їх вирішення.

Висновки

Основні поняття

Література

Вступ

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу полі-тики називають «етнополітикою», або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо-племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави. Усі питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає етнополі-тологія — складова частина яолітології. У демократич-них державах Заходу етнополітологія є самостійною ав-торитетною наукою та навчальною дисципліною. У ко-лишньому Радянському Союзі етнополітологи', як і самої політології, взагалі не існувало. Замість них в окремий розділ виділяли «марксистсько-ленінську теорію націй», завданням якої було показати шляхи ліквідації класів і націй для побудови безкласового і безнаціонального комуністичного суспільства.

Знання основ етнонаціональної політики дає грома-дянам України можливість активніше включатися у су-спільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.

Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.

Етнонаціональна політика за складних і неоднознач-них умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Ба-гатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво-рилися внаслідок поневолення інших народів та реалі-зації імперської політики «поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під тис-ком національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюд-ських цінностей, який став головним принципом у дія-льності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до націо-нального питання.

Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихи-льники першої точки зору А. Степен, Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реа-лізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ре-сурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твер-дять, що держава стосовно етносів є відносно автоном-ною силою, а політична її еліта має на меті власні кор-поративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. На-явність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проб-лем у різних державах, а з іншого — ускладнює розу-міння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).

В українській політологічній думці періоду колоні-альної залежності найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський, державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії України у федерації вільних слов'янських народів, а на початку XX ст. — гаслом «Вільна Україна у складі демократичної федерації віль-них народів Росії». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну націю) і неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність проголошення повної незалежності й суве-ренітету Української Народної Республіки (Г/ універсал, 1918 р.). Як за часів Центральної Ради, так і нині, укра-їнський уряд має за завдання вільний розвиток усіх гро-мадян будь-якої національності,- що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі «Хто такі українці і чого вони хочуть?» писав: «З ними (етносами) українці будуть по-розуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих україн-ців, але й для всіх інших народностей, які історична до-ля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами, разом з українцями».

Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема в сто-сунках між титульною нацією й іншими національнос-тями, які живуть у певній державі, між етносами з при-воду участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задо-волення специфічно національних потреб, з другого бо-ку, з питань взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також на міжнародному рі-вні у світових спільнотах.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перс-пектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У про-цесі формування територіальної, соціально-економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних фа-кторів посилюється процес самоідентифікації й консо-лідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософ-ськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати