Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-полі-тичними та громадськими структурами етнополітика. її го-ловною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що нау-ково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополіти-ка має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.

Об'єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні, культурні організації, економічні ут-ворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне.

Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед дер-жава. Остання визначає конституційну основу, на якій здій-снюється суверенізація, комплекс правових норм та громадян-ських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держа-ви та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших струк-турах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціо-нальних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприя-ти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення рефе-рендумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-те-риторіальних, адміністративно-державних, майнових, релі-гійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, аг-ресії.

Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми політичного самовизначення. У цьому випадку да-ний етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і державного управ-ління. Для цього створюються та перегруповуються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Чеченській республіці).

Процес суверенізації не може не супроводжуватися пев-ними колізіями, суперечностями з іншими етносами і голов-ним чином з нацією в цілому. Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А ос-танні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особ-ливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький (як, з одного боку, нації, так і ет-носу — з іншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської, патерналістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвит-кові суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична, стримана й мудра позиція суб'єктів цього про-цесу, науково обгрунтована й цілеспрямована етнополітика.

Результатом суверенізації можуть стати різні моделі фе-дерації, конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо, СНД). Моделями федерації є:—

сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;—

сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав;—

сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості роз-витку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного жит-тя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношен-ня політичних сил — центральних і місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єдну-ють договірні зобов'язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найваж-ливіших завдань — як теоретичних, так і практичних. Роз-в'язання перших дає чітке уявлення про феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є:

створення умов для забезпечення економічної та політич-ної самостійності, суверенітету регіонів з компактним про-живанням одного чи кількох етносів;

вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного до-бробуту;

оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і ет-нічних груп, що її утворюють;

забезпечення ефективної взаємодії центральних і місце-вих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі самоврядування в етногео-графічних регіонах;

забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль-турної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними громадянами;

зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;

здійснення заходів щодо збереження середовища прожи-вання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання конфліктів. Становлення й роз-виток багатонаціональної держави не є безконфліктни-ми. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники різних етносів неодноз-начне оцінюють перспективу державної розбудови; 2 різну оцінку ролі національних традицій, політичних симво-лів, національної ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що ви-користовують діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до Чехословаччини у гіт-лерівської Німеччини стала нібито необхідність захисту німецької меншини, що там мешкала). Найпоширені-шим є конфлікт ідентичності, характерний для суспіль-ства, де суб'єкт ототожнює себе не з суспільством (державою), а з певною етнічною групою. Такі конфлік-ти виникають за умов протиставлення рас (ПАР), етні-чної супротивності (колишній СРСР, США та ін.), реа-лізації права на користування рідною мовою (Україна, Білорусія, країни Балтії та ін.), права на етнічну тери-торію (Вірменія—Азербайджан, проблема курдів) та ін.

У міжетнічному конфлікті можна виділити певні ста-дії його визрівання й розвитку. Перша стадія — латент-на, коли можна спостерігати взаємну відчуженість, су-перечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу представників іншої