Людство складається з багатьох різних етносів, тобто на-родів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Віт-чизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спіль-ностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають ет-нос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Приро-дознавчий підхід виводить на аналіз впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка ви-никає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посиле-не тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний по-тяг до діяльності заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила при-скорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів сві-домості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протистав-ляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за прин-ципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є відоб-раженням компліментарності як підсвідомого відчуття взаєм-ної симпатії та спільності людей. Визнання людською спіль-нотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територі-альна єдність, спільність економічного життя, самоназва (ет-нонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етно-сом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біоло-гічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встанов-лення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоєм-ності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних ре-жимів. Л. Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче виду, а сам ет-нічний поділ людства — як один із способів адаптації у ланд-шафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Фено-мен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприйма-ється людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе до даного етносу. І при цьому не має значення, чи гово-рять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обря-дів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворю-ють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип по-ведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає куль-турні й світоглядні засади, форми співжиття і господарст-ва — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до но-вих умов, є результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спіль-нот означає, що завдяки здатності до мінливості трансфор-мувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова тради-ція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка до-корінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дискретний, хвиле-подібний і локальний. Збіг між суспільними та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної