Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних сто-сунків держави й етносів, оскільки ще донедавна націо-нальну політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законо-давчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнаро-дний досвід. Складником теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову.

Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в 30-х роках XX ст.

М. Сциборським, передбачала встановлення в країні то-талітарного режиму на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників радянської мо-делі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не сприятиме становленню української нації й відродженню етнічних груп. Прихильники концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку державу, де б національний фактор не брався до уваги, бо врахування специфіки української нації нібито зумовлює її тоталітарне пану-вання. М. Вебер виступав за створення української націо-нальної держави. Заслуговує на увагу концепція В. Липинського про політичну націю. Він стверджував, що етнос може перетворитися в націю лише у власній дер-жаві, отже, перетворення варто провадити за моделлю США, де кожен громадянин є водночас членом політич-ної (американської) нації. Держава — це механізм для формування політичної нації.

Щоби створити сучасну європейську націю, україн-ський народ має в найстисліший строк відтворити ті іс-торичні фази, що їх свого часу проходили цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю станов-лення української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної залеж-ності (добудови етнічного — відродження рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різ-них етносів, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі націо-нальні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж пи-тання, що й українці. Співпраця української нації й ет-нічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх збли-ження. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного українського на-роду. При цьому в Україні лише розпочався процес пе-реходу від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суве-ренними й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття українською культурою й ма-є совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел типу «Україна для українців».

При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба подолати й стереотип імперського мис-лення про те, що ніби українці не є нацією, а лише ма-лоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика царського уряду поступо-во позбавляла самостійності Україну, довівши її до ста-ну провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби позбавити українців власної родової пам'я-ті, прищепити комплекс безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що мова її народу — це «зіпсоване наріччя російської мо-ви», повсюдно нав'язували думку про те, що лише пере-творившись у справжнього росіянина, малорос зможе досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Велико-державна політика минулого й сьогодні не дає спокою деяким «діячам», які бажали б «злити» Україну з Росією на зразок приєднання НДР до ФНР.

Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено пропагованих окреми-ми політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси — східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди імперської політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України проле-тарська свідомими, а мешканців Заходу — бандерівсько-націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не грунтуєть-ся на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до свого історичного мину-лого (західні території були під гнітом Польщі та Авст-ро-Угорщини, а більшість інших територій — царської Росії); по-друге, соціокультурними особливостями. Як-що в західних регіонах, орієнтованих на європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати наці-ональну культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури російською. Нині ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно пов'язані з російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не готова сприйняти