Нині в короткий строк українці східної діаспори утво-рили в багатьох місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на тери-торії яких вони живуть. Українська держава, незважаю-чи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої пред-ставництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'яз-ки для створення інформаційної бази, пільгового забез-печення періодичними виданнями та українською літе-ратурою бібліотек, шкіл, культурних центрів.

Багато важить також і те, чи будуть держави, де до-лею судилося жити українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні.

Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси, по-важаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям:—

звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності;—

виховувати національне взаєморозуміння, толе-рантність до думок і поглядів представників різних ет-носів;—

зрозуміти глибинні витоки етнополітичного рене-сансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;—

усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності;—

формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використову-вати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості;—

озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання.

Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріорите-тів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального від-родження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталі-тет української нації (поважання прав усіх національно-стей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) за-безпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важли-вій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

Етнічні конфлікти: причини та шляхи їх вирішення.

Представлена загальна модель внутрінаціональноі між-етнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-гро-мадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що най-більш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме пе-рехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріаль-но-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із ста-новленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень висту-пає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціаль-них і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у сус-пільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови.

Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної свідомості і виявляється насамперед у тих соці-альних груп, які найчутливіші до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи, харак-терні для комплексу культурноетнічної і конфесійної обра-зи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у ви-гляді гасел оволодівають масою.

Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і "правом історичної реаль-ності" Виникають ідеї "тягара історичної несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля інород-ців" тощо.

Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити причини і характер етноконфлікту як фено-мена суспільного життя. Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному (ет-нічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний кон-флікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.

Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображен-ня ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп.

Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, три-валістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, роз-біжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуть-ся етнічні відмінності. У цьому розумінні так зване націо-нальне питання не підлягає остаточному розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкрет-ному історичному етапі розвитку суспільства. На співвідно-шення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні держави, неважко пере-конатися у тому, що більш стабільні суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що пов'язані з належністю до різних цивіліза-цій та релігій, практично завжди породжують складні пробле-ми взаємної адаптації, ускладнюють процеси соціально-полі-тичної інтеграції та формування громадянського суспільст-ва. А належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень пасіонарності етносів.

Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою ситуацією та етнічною стро-катістю відзначаються регіони та держави, що входили