Реферат на тему:
Комуністична партія України
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ [КПУ; до 1952 - Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У] - частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У грунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства. КПУ виникла з більшовицьких осередків Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), що діяла в Україні. До революції 1917 вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Більшовики, як і всі інші російські партії, не визнавали українців окремою нацією, вважаючи Україну органічною частиною Росії. Тому питання про створення окремої територіальної організації ніколи не ставили.
З поч. революції 1917 більшовицькі організації України мали вплив тільки в індустріальних центрах. Ставлячись до української національної революції байдуже, а часто вороже, більшовики трактували національний рух як зовнішню щодо України колонізаторську силу. Але в місцевостях, де українське національне відродження розвивалося особливо бурхливо, окремі більшовицькі діячі поступово змінили своє ставлен-ня до цього суспільно-політичного процесу. Так стали на позиції самостійності України діячі РСДРП(б) В. Шахрай і С. Мазлах в Полтаві, Ю.Лапчинський і М. Скрипнику Києві. Більшовики південно-східних міст України (Одеса, Донбас, Харків, Катеринослав), де було багато неукраїнського пролетаріату і куди хвиля національного відродження доходила повільніше, продовжували ігнорувати національно-визвольний рух в Україні. З літа 1917 у більшовицьких організаціях України виникають тенденції до створення всеукраїнського більшовицького центру. Про це прийняв рішення 2.7.1917 Київський комітет більшовиків. У виділене комітетом оргбюро ввійшли Г. П'ятаков (голова), В. Затонський та І. Крейсберг. Однак його не визнали більшовики південно-східних міст України. Напоч. грудня 1917 обласний з'їзд РСДРП(б) Південно-Західного краю ухвалив рішення про створення організації «Соціал-демократія України» як складової частини РСДРП(б). Більшовицькі організації України за вказівкою ЦК РСДРП(б) 11-12(24-25).12.1917 створили на противагу УЦР свій власний уряд УНР у Харкові., УЦР вони оголосили поза законом, розпочали проти неї війну. Раднарком РСФРР, підтримуючи харківський Народний Секретаріат, теж вступив у війну проти Української Центральної Ради. Більшовицькі організації південно-східних областей України не визнавали навіть радянського уряду України і поборювали українську державність, створюючи сепаратистські республіки (Донецько-Криворізька, Одеська, Донська і Кримська). Проти цієї політики виступив Народний Секретаріат, який спеціальною декларацією від 7.3.1918 засудив цей сепаратизм і оголосив усю територію України в межах III і IV Універсалу Центральної Ради неподільною державою. Під час перебування німецьких військ на території України більшовики провели 18-20.4.1918 у Таганрозі партійну нараду більшовицьких організацій України, яка прийняла пропозицію М. Скрипника про утво-рення КП(б)У як самостійної партії, не зв'язаної з РКП(б), а також обрала оргбюро для скликання І з'їзду КП(б)У на чолі з Г.П'ятаковим. Таким чином, Таганрозька нарада оформила існування окремої більшовицької партії України. І з'їзд КП(б)У, що відбувся 5-12.7.1918 в Москві (на ньому були представлені 4,4 тис. членів партії) під тиском ЦК РКП(б) і особисто В. Леніна скасував постанову Таганрозької наради і проголосив КП(б)У складовою частиною РКП(б), яка підпорядковується її ЦК. Проте в пресі було повідомлено про нібито самостійне існування КП(б)У з мотивів боротьби партії проти німецьких військ в умовах Берестейського миру 1918. Як і на цьому з'їзді, так і на двох наступних точилась запекла боротьба між Київською і Харківсько-Катеринославською групою більшовиків з питань тактики революції в Україні. В цілому КП(б)У не користувалася серед українського населення авторитетом, бо й за своїм складом не була українською. На час І з'їзду КП(б)У в партії було близько 7% українців. У травні КП(б)У нараховувала близько 36 тис. членів, з яких 10 тис. припадало на Донбас, по 5 тис. - на Харків і Катеринослав. Донецькі робітники були в основному переселенцями з Росії. В сільських губерніях України більшість у партійних організаціях становили євреї. Далекими від українського життя були й партійні працівники, прислані з ЦК ВКП(б). Антиукраїнська політика КП(б)У стала особливо активною після відновлення в лютому 1919 радянської влади. Продрозкладка, насадження комун та інших колективних форм господарювання, ігнорування національного питання викликали широкий протест українського населення, що вилився в масові антибільшовицькі повстання, які прискорили падіння радянської влади у серпні 1919. У період денікінської окупації України, як і в період перебування при владі гетьмана П. Скоропадського, більшовики діяли в підпіллі. Мотивуючи загальним розкладом КП(б)У ЦК РКП(б) ухвалив 2.10.1919 рішення про розпуск ЦК КП(б)У, а керівництво підпільною роботою в Україні було передано створеному Зафронтовому бюро КП(б)У. Але й ця реорганізація керівництва партії не допомогла налагодити широкі зв'язки з українським суспільством. Після кожної невдалої спроби знайти підтримку місцевого населення, в КП(б)У виникали українські національні опозиції (В. Шахрай, Ю. Лапчинський, боротьбисти), що вимагали відокремлення КП(б)У в самостійну українську партію. РКП(б) і російська більшість в КП(б)У швидко їх ліквідовували як ворожі прояви українського націоналізму. КП(б)У відновила свою діяльність в Україні в кін. 1919 після остаточної окупації її військами РСФРР. Тим разом політика більшовизму на Україні стала більш обережною в порівнянні з першою пол. 1919. Було зроблено поступки в національному, земельному питаннях, у ставленні до селянства, однак КП(б)У продовжувала сприйматися в Україні як зовнішня окупаційна сила. Партія й надалі залишалася нечисленою (на листопад 1920 в ній перебувало 42 тис. членів, з них 19% українців) та малоавторитетною. В політичному відношенні КП(б)У залишалася сектантською, її соціально-економічна політика натрапляла на народний