Педагоги, що належали до ВОУУБ, обговорюючи виборчу реформу до Буковинського сейму, висловилися проти запровадження спеціальної “учительської курії”, як це пропонували освітяни, що належали до “Крайового екзекутивного комітету учительства”. Українські вчителі вважали, що вони повинні боротися за своє представництво в законодавчих органах в рівних умовах з усією інтелігенцією краю [9].

Співпраця вчителів із народовцями була ефективною, адже загальновизнаним є той факт, що українська народна школа стала справді національною завдяки позиції та діяльності політичних об’єднань та партій націонал-демократичного спрямування. Українські педагоги з одного боку, вітали такий стан речей, в першу чергу це стосувалося тих, що належали до товариства “Українська школа”. З іншого – критикували те, що національні інтереси з року в рік представляли одні й ті ж самі політики (С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші). Саме “Екзекутивний комітет руского учительства” та створена на його основі ВОУУБ стали в опозицію до такого стану справ у політичному житті Буковини [10].

Загалом, на відміну від галицького вчительства, яке тільки заявляло про свої політичні вимоги на початку ХХ століття, освітяни Буковини були тим соціальним прошарком, який завдяки своїй позиції міг реально впливати на демократизацію сучасних їм суспільних процесів та боротися за свої політичні права. Хоча дуже часто активна громадянська позиція педагогів викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. В. Сімович згадує: “Хто знає, передвоєнні часи на Буковині, той не може заперечити, як багато зробило народне вчительство для національної справи в нашому краю. Але ж таки задалеко вже було зайшло політиканство в його лавах. Самовпевненість, що ось, мовляв, ми, вчителі – підстава всього національного життя, так врізалась у свідомість загалу вчительства, що не так уже легко було з усім цим боротися” [11].

Впливати на політичне життя суспільства та відстоювати свої громадянські права українські педагоги немогли без співробітництва із політичними партіями. Адже тільки завдяки такій взаємодії суспільна позиція вчителів могла стати відома широкому загалу, ввійти до сфери великої політики.

У 1909 році товариство “Взаємна поміч” почало співпрацювати із Українською Національно-Демократичною партією (УНДП). Народний Комітет цієї партії видав брошуру “Наша школа в ярмі”, якою показав, що освітні питання є одним із найважливіших в програмі партії [12]. Слід сказати, що саме до УНДП належало найбільше українських вчителів Галичини. Набагато менше педагогів було в Українській Радикальній партії та незначна частина об’єднувалася навколо Української Соціал-Демократичної партії. У москвофільських партіях освітян майже не було.

В УНДП українські вчителі у 1910 та 1911 р.р. мали значне представництво навіть в керівних осередках партії. 25 педагогів входили до Ширшого Народного комітету та один представник (голова ВПУВ Маріян Якимовський) до Тіснішого Народного комітету. Оскільки спроба народних вчителів впливати на політичну ситуацію в суспільстві не знайшла підтримки у консервативних політичних колах, то вони повели таку агітацію аби якомога більше ускладнити стосунки між педагогами та УНДП. Внаслідок цього у 1912 році ввійшло до Ширшого комітету партії лише декілька народних вчителів, а до Тіснішого – жодного [13].

Проте присутність на Народному з’їзді УНДП, що проходив 25 і 26 грудня 1911 р. у Львові значної кількості педагогів, які належали до ВПУВ та доповідь про шкільні й освітні справи виголошена Євгеном Озаркевичем свідчила про те, що про розрив між УНДП та українськими вчителями говорити рано. Згодом розпочалося поступове залучення освітян (членів ВПУВ) до керівних органів партії [14]. Народний з’їзд вищезгаданої партії, що проходив у грудні 1913 р. приділив ще більше уваги шкільним питанням. Серед його вимог були такі: видання демократичного службового законодавства та підвищення заробітної плати вчителям, підтримка суспільством та законодавчими органами всіх вимог педагогів; поділ Крайової Шкільної ради на окремі національні секції, збільшення числа українських шкіл [15]. Найбільш успішним прикладом взаємодії було те, що УНДП під час передвиборчої кампанії до Галицького сейму в 1914 р. дала згоду внести до своїх списків шестеро вчителів, що належали до ВПУВ [16].

Українські педагоги Буковини в кінці ХІХ ст. активно залучилися до політичної діяльності, адже були учасниками першого політичного товариства в краї “Руської Ради”. Це було невипадковим, адже в галузі освіти в цей час націонал-демократи вимагали якнайскорішого заснування української гімназії у Чернівцях, чотирикласних та виділових шкіл відповідно в селах та повітових містах краю, призначення для українських повітів шкільними інспекторами тільки українців, ведення діловодства в українських школах рідною мовою [17]. С. Смаль-Стоцький у своїй статті “Політика реальна”, що була свого роду програмою дій народовців, звертає увагу на розвиток шкіл та збільшення числа національносвідомої інтелігенції [18]. На початку ХХ ст. в політичних організаціях народовців можна було спостерігати що більшу кількість українських вчителів (в першу чергу членів товариства “Українська школа”) оскільки націонал-демократи приділили в своїй політичній діяльності належну увагу соціально-економічним та культурним потребам педагогів початкових шкіл. Таким чином станом на 1914 р. найбільше українських педагогів Буковини було у лавах Української