Історичні джерела свідчать, що мілітарна практика, бойова мораль і закони війни наших предків мали перехідний характер від варварського стану до стану цивілізації.

На етапі національного становлення у мілітарній культурі спостерігаються значні зміни: відчутні тенденції “демілітаризації” суспільного буття, бо військові заняття стають справою професіоналів – основні зусилля країни спрямовані на захист кордонів від “варварів”, воєнна сфера починає регулюватись не тільки стародавніми етичними регуляторами, а законами. Збіркою багатьох гуманних ідей загальносуспільного значення була “Руська правда” – перший кодекс давньоруського права. В цьому кодексі відзначено розрив з варварськими уявленнями про досягнення справедливості шляхом кривавої помсти, навіть не згадується про смертну кару, наголошено на людинолюбстві в мирні й воєнні часи.

У звичаєвому праві Давньої Русі віддзеркалювались уявлення українського народу про справедливість і чесність на війні та у мирні часи, людинолюбність і прагнення до незалежності.

В ХУ-ХУІІІ століттях внаслідок мілітарної практики козацької держави й війська Запорізького утворився новий воєнно-гуманітарний феномен. Нова доба в історії українського війська почалась з появою козаків, вільних людей – войовників. Війську запорізькому були властиві такі культурно-цивілізаційні елементи “як козацьке право, звичаї і традиції, система цінностей, самоврядування, військова структура”.

Мотиви демократії пронизували всю систему регуляції збройної боротьби: від демократичного стилю керівництва й звичаєвої поведінки гетьманів козацької України до моральних настанов і особливих мілітарних чеснот козаків. Військо Запорізьке мало особливі морально-бойові гуманістичні чесноти, які в подальшому трансформувались в окремі норми. Серед них особливо відрізняються вірність підписаним угодам і домовленостям, турбота про дотримання миру, вшанування бойових товаришів та боротьба за їх визволення з полону, а також виведення з далекого чужинського полону цивільних бранців. Милосердне ставлення до бранців, військовополонених назавжди затаврувалось у свідомості українського народу як характерна риса мілітарної практики, а тому ніколи українським воякам не нарікали щодо негуманного ставлення до військовополонених.

Але водночас з позитивними рисами бойової вдачі необхідно вказати на негативні моменти у розвитку мілітарної складової української культури. По-перше, це недостатній рівень військової дисципліни, який не давав змоги керівництву простежити за дотриманням міжнародних угод і встановлених правил війни. По-друге, в етнонаціональному й соціокультурному аспектах загальновизнане протиправне, жорстоке ставлення запорожців до прибічників католицької віри й уніатів, а також до євреїв, які зазнавали утисків з їхнього боку, незважаючи на майже повну відстороненість останніх від збройної боротьби, що велась на території України.

Період ХІХ – початок ХХ століття став важливою віхою на історичному шляху становлення української воєнно-гуманітарної думки. Вчені-гуманісти, серед яких А.Байов, І.Бліох, П.Морозов, М.Драгомиров, розробляли національні підвалини вітчизняної воєнно-гуманітарної галузі знання.

У межах київської воєнно-гуманітарної школи існували такі напрямки: оригінальна гуманістична воєнна педагогіка М.Драгомирова, гуманістично-правовий підхід до дослідження наслідків війни П.Морозова; фундаментальне дослідження наслідків війни І.Блоха. Кожний напрямок – багата спадщина воєнно-теоретичної думки українського народу, використання якої необхідно в трансформаційних перетвореннях суспільства.

Перша половина ХХ століття, період підготовки та самі визвольні змагання за незалежність держави – це самостійний етап у розвитку української воєнної думки. Цей період характеризувався загостренням суперечності між безкомпромісною політичною метою війни та гуманістичною традицією ведення збройної боротьби українськими вояками. Особливо велику шкоду гуманітарним традиціям завдала практика “надзвичайного судочинства” у 1918-1919 роках. Саме в цей період суперечливо переплітались як гуманні правила ведення боротьби, так і надзвичайне право. Період початку ХХ століття має привернути особливу увагу дослідників української воєнно-гуманітарної традиції, а також усіх, хто безпосередньо займається розробкою проблем реформування воєнної організації суспільства.

Сучасний етап розвитку української воєнної думки характеризується пошуком варіантів гармонізації поглядів на структуру та зміст воєнної організації українського суспільства із загальними, світовими тенденціями.

Українська воєнна гуманітарна спадщина заклала демократичні засади в основи вітчизняного військового будівництва. Мілітарна практика збройних формувань нашої країни впродовж сотень років і гуманістична бойова мораль українських вояків створюють достатні умови для будівництва ефективної сучасної військової організації.