Реферат на тему:

Основні напрямки та тенденції розвитку соціально-політичних поглядів в Україні у ХІХ - поч. ХХ ст.

Політична думка Росії та України у XІX ст. еволюціонувала в атмосфері кріпосництва, самодержавства і повного поневолення української нації. Це визначало основні політичні ідеї видатних мислителів того часу.

Ідеологи ліберального дворянства М.М.Сперанський (1772 - 1839 рр.), М.А.Карамзін (1766 - 1826 рр.), революціонери-декабристи: М.П.Бестужев-Рюмін (1801 - 1826), П.І.Пестель (1793 - 1826 рр.) та М.М.Муравйов (1795 - 1843 рр.) створювали ряд проектів ліберальних реформ, що стосувалися суспільних відносин та устрою державної влади.

Найбільш опрацьованим з них був проект М.М.Сперанського. Намагаючись пристосувати до самодержавної форми правлення теорію розподілу влад, Сперанський дав їй оригінальне тлумачення. Законодавча, виконавча та судова влади виступають у нього як прояви єдиної «державної волі». Імператор є «верховний законодавець», «верховний виконавець» та «верховний охоронець правосуддя». Сперанський пропонував заснувати Державну думу, міністерства та Сенат, як орган судової влади.

Найбільш яскравим представником буржуазного просвітництва в Україні був Сергій Десницький. Він першим в Україні спробував розглянути питання сім'ї, релігії, права, власності з точки зору історичного розвитку. Йому належить оригінальна соціально-політична концепція стадійного розвитку людського суспільства. Її головна ідея - думка про те, що основою прогресивного розвитку історії є ув’язнене у самій людині прагнення до самоудосконалювання.

У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний.

До ліберально - демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного - Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та ін .

Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку як в країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством обумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і внаслідок того - засиллям та популярністю радикальних течій.

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов’язана з намаганням відомого українського публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» - анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 - 1920 рр.), М.Туган-Барановський (1871 - 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 - 1916 рр.) та ін.

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі: 

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 - 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією,