рангу, місця у соціальній стратифікації);
культурно-інформаційні (знання та інформація);
силові (зброя та апарат фізичного примушення);
Політичне панування та політична легітимність
Панування - це форма суспільної організації влади.
Панування політичне означає організаційне оформлення та закріплення розподілу управлінської праці та пов’язаних з нею соціальних привілей - з одного боку, та виконавчої діяльності - з іншого.
Панування може по різному оцінюватися громадянами.
Позитивна оцінка, прийняття населенням влади, означає її легітимність.
М.Вебер виділяв три типи легітимності влади:
1. Традиційна легітимність.
Знаходиться завдяки звичаям, звичці скорятися владі, вірі у нерухомість та святість традиційних порядків. Традиційна легітимність відрізняється міцністю. М.Вебер вважав, що для стабільної демократії корисно зберігати монархію.
2. Харизматична легітимність.
Заснована на вірі у виключні якості (божий дар) керівника.
3. Легальна легітимність (раціонально-правова).
Джерело - раціонально зрозумілий інтерес, який спонукає людей підкорятися рішенням уряду, зформованого на засаді демократичних процедур.
2. Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя.
Політика та економіка.
Взаємодія та взаємовплив економіки та політики мають двосторонній характер
З однієї сторони, вважається, що слаборозвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. У той же час підвищення добробуту населення сприяє плюралістичній демократії.
У політики, в свою чергу, є регулюючі здібності у відношенні до економіки, але тільки тоді, коли яка-небудь господарча проблема набуває значного соціального характеру та починає зачіпати інтереси усього суспільства. Характер такого впливу може бути позитивним, негативним та нейтральним.
Але треба пам’ятати, що політика та економіка зв’язані не безпосередньо, а через суспільні відносини.
Політика та право.
Правова сфера закріплює у діючому законодавстві основні принципи політичного панування тих або інших сил.
Право є тією системою вимог до спільного існування людей, яка визначена самою природою суспільства і без якої неможливе її існування.
Право визначає межі та можливості як опозиції, так і правлячих структур.
У конкретних політичних системах відносини між політикою та правом достатньо протилежні та неоднозначні.
В усіх суспільствах (тоталітарних, авторитарних, демократичних) політична діяльність ставиться вище закону, а закон завжди відповідає праву.
Політика та мораль.
Проблема співвідношення політики та моралі займає розум мислителів на протязі багатьох сторіч. В цілому в історії політичної думки склалося три основні підходи до вирішення цієї проблеми.
Деякі теоретики (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентлі) заперечують яку-небудь серйозну роль моралі у політиці.
Інші (Платон, Аристотель, Фромм, Хаксли), навпаки, практично розцінюють політичні підходи у морально-етичних оцінках.
Треті (Ганді, Швейцер, Епштейн) наполягають на ушляхетнюванні політики мораллю.
Однак, практичний досвід показує. Що у політиці, як і у інших сферах суспільного життя, процес формування та реалізації інтересів зв’язаний з моральним вибором людини, її уявленнями про справедливість своїх домагань влади, межах свободи та рівності.
Політика поєднує у собі дві системи координат: користі та моральності. І якщо політична свідомість примушує людину оцінювати події та вчинки з точки зору користі або шкоди, то мораль переміщує ці ж питання у плоскість взаємовідносин добра та зла.
3. Політичне життя суспільства та його особливості в Україні.
Політичне життя - це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві.
Вона включає:
соціальні суб’єкти, їх відносини та діяльність
політичні інститути;
політичні норми та принципи;
політичну свідомість та культуру;
політичну владу.
Політичне життя суспільства характеризується суперечливою єдністю стабільності та динамізму.
Стабілізуючим фактором тут є політичні відносини, а політична діяльність спрямована на їх перетворення.
Розглядаючи особливості політичного життя у сучасній Україні можна виділити декілька її особливостей:
Україна знаходиться у перехідному стані від тоталітарної до демократичної системи. Вона - посттоталітарне суспільство.
В Україні немає єдності нації. Суспільство розколоте з таких питань як незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми державного управління, мова та інше.
Переважна більшість українських політиків. Які представляють більше 30 партій, формально проголошують свою належність до демократії. Але, нажаль, вони не володіють відповідними засадами культури компромісів, умінням зв’язувати інтереси усіх політичних сил та соціальних груп, що стоять за ними.
Немає єдиної стратегії оновлення суспільства. Недостатній рівень політичних знань.
Є спроби штучного прискорення прогресу українського суспільства.
Важка соціально-економічна ситуація відбивається у світогляді людей. Але, у свою чергу, призводить до краху ідеалів, цілей, віри тощо.