Дослідження проблеми співвідношення політики і моралі бере свій початок ще за давні часи. В цілому в історії філософської та політичної думки можна визначити три основні підходи.

Перший підхід (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентам) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики.

Другий підхід (Платон, Арістотель, Фромм), навпаки, розчиняли політичні підходи в морально-етичних оцінках. Висловлювалась точка зору, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику).

Третій підхід (А.Швейцер, М.Ганді) відстоювали думку ушляхетнювання політики мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.

В політиці процес формування та реалізації інтересів первісно пов’язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні настанови та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин “добра” та “зла”. Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від морального апробування, тоді як професійні аспекти управлінської діяльності еліт містять мінімальний рівень моральної рефлексії.

Зрозуміло, що моральність політики відносна, тим більше, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на використання сили тільки тоді, коли має легітимність. Інакше кажучи, коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі.

У відносинах моралі та політики також необхідний баланс неприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень, що є шляхом до соціальних катастроф, так і нехтування соціальними принципами, що характерно для всіх відомих історії диктаторських режимів.

Якщо політика не цурається моральних вимог, тоді їй принадне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та громадянську згоду.

Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості повинні отримувати інтегральну формулу. Перевага одного з них негативна за своїм впливом, бо порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті настанови, що об’єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає одним з важливих чинників мораль як джерело політичного розвитку та політику - як засіб укріплення універсальних норм та цінностей моралі.

3 ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ВЛАДИ, ЇЇ ЛЕГІТИМНІСТЬ

Як вже було зазначено, сутнісну детермінанту політики становить влада. Розглянемо детальніше цей феномен.

Сучасна політологія, як правило, виходить із розуміння влади, яке запропонував М.Вебер. Влада постає як здатність окремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо справу з верховною політичною владою.

Сутність влади полягає у відносинах керівництва, владарювання і підкорення. Однак існують різні тлумачення влади. Телеологічне, з погляду досягнення цілей, результатів діяльності. За ним, влада може бути визначена як реалізація намічених цілей. “З двох суб’єктів А і В, суб’єкт А досягає найбільш намічених результатів, а ніж суб’єкт В. Відповідно суб’єкт А і володіє владою”.

Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують, а інші - підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб’єктивній мотивації влади. Людиною керує поривання до влади, прагнення до неї. Вона сприймається як засіб збагачення, одержання престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень, різноманітної волі до влади, як балансу, рівноваги політичних сил.

До біхеовіористського трактування близький і психологічний підхід. Загальне в ньому те, що влада має за джерело індивідуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Наявно цей підхід можна прослідкувати в межах психоаналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, “добровільного рабства” - з боку інших. В психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роблять його схильним до переваги рабства заради особистої захищеності та заспокоєності за допомогою любові до правителя.

Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, за ним, це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство базується на доцільності розподілу функцій керування та підкорення. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія властива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ресурси влади.

Реляціоністське (від “relation” англ. - відношення) визначення влади є синтезним. Влада – це відношення між двома партнерами (агентами), при якому один з них здійснює значний вплив на іншого. Іншими словами, влада – це взаємодія між суб’єктом і об’єктом, при якій суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт.

Структура влади складається з суб’єкта, об’єкта влади та ресурсів. Суб’єкт втілює активний початок. Відносини влади мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб’єкта, але сутність суб’єкт-об’єктних відносин залежить від типу політичного режиму).

Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ресурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, нормативні (за А.Етціоні). Утилітарні – це матеріальні та інші соціальні блага, що пов’язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так