Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорстокість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає.

Докладно розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є змістовний смисл, суспільна цінність їхньої політичної діяльності.

Популістський тип (від лат. populus - народ, боротьба за інтереси народу) відзначається прагненням ”показушності” при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників. Для досягнення влади він заграє з народом, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру політикам. Популісти багато обіцяють, намагаються сподобатися масам, але в їх діяльності відсутнє знання реальності, багато амбіціозності, мало прозорливості. Це, по суті, диктаторський стиль лідера, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами.

Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це лідер, згідно з термінологією американського дослідника Д.Белла, технотронного, або постіндустріального, суспільства. Він - глобальний стратег, має комп’ютерну грамотність, і іноді використовує харизматичні якості для того, щоб привабливо викласти свої ідеї й плани, переконати громадян в їх перевагах, залучити до їх здійснення.

Таким чином, стосовно розповсюдженої в сучасній науці концепції політичного лідерства поведінка лідера є результат взаємодії двох складових: його дій, що проявляються в якостях особистості, і об’єктивних обставин. Значення об’єктивних обставин визначається трьома факторами: 

Проте, потрібно мати на увазі, що лідер завжди чимось унікальний, а саме політичний ринок визначає ”вартість” тих чи інших політичних лідерів і самої інституції лідерства.

У світовій політичній і теоретичній практиці відомо щонайменше два пріоритетних підходи до політичного лідерства. Перший - це орієнтація на лідера як на людину - програму, коли основну увагу приділяють певним теоретичним, ціннісним, ідейним міркуванням, викладених у програмі лідерів. Цей пріоритет є специфічною західноєвропейською конструкцією, коріння якої сягають Великої французької революції. Другий підхід пов’язаний з давніми історичними традиціями персональної оцінки політичних лідер.

Розглянемо деякі західні концепції лідерів. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається “теорія рис”. Вона виникла під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф.Гальтона, котрий пов’язував цей феномен зі спадковістю. В рамках цього напряму були здійснені дослідження царських династій різних націй, аналіз браків між правителями тощо. Основною ідеєю такого підходу була впевненість в тому, що коли лідеру притаманні якості, які передаються спадкоємно і відрізняють його від інших, то ці якості можна виділити. Проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося. В1940р. американський психолог К.Берд склав список із 79 рис, які згадувалися дослідниками як ”лідерські”. Серед них були названі ініціативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість в собі тощо. Але ні одна з них не займала міцного місця в переліках: 65% названих рис були згадані тільки одного разу, 16-20% - двічі, 4-5% - тричі і лише 5% рис були названі чотири рази. Цей факт дав можливість американському психологу Ю.Дженнінгсу пояснити суб’єктивізм цих теорій рис, які, з його точки зору, значною мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера. Незалежно від відношення до теорії рис та її наукової цінності люди продовжують вважати, що політичний лідер повинен мати деякі головні риси: чесність, моральні якості, продуктивність ідей, здатність розв’язувати конфлікти, високий рівень інтелекту тощо. У такому контексті закономірним є запитання: чому лідерами в реальному житті стають не найяскравіші індивідуальності? Певною мірою відповіддю на нього є розуміння головних тез ситуативної концепції лідерства.

Ситуативна теорія лідерства (В.Ділл, Г.Хиптон, А.Голднер та ін.) стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у ”піраміді влади”. Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуативного підходу саме дією ситуативної концепції пояснюють таке явище, як культ особи.

Ситуативна теорія не заперечує знання індивідуальних рис особистості, проте відстоюють позицію відносності значення для лідера персональних характеристик. Це вельми співзвучне вислову Ліона Фейхтвангера, що влада навіть пустопорожню людину наповнює змістом. І історія знає такі приклади. Навіть знаходячись у напівсвідомому стані, деякі люди (Л.Брежнєв, К.Черненко) об’єктивно виконували роль політичного лідера, були символом держави. Для того, щоб зняти можливі заперечення, що ситуативна теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський вчений Е.Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключно, що він їм стане і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного мислення лідери в одній ситуації розглядаються групою як ”лідери взагалі”; по-третє, ставши лідером в конкретній ситуації, людина набуває авторитет, який сприяє її обранню і наступного разу; в-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію до досягнення влади.

Проте, така точка зору не зняла однобічності ситуативної теорії і тому породила третій, більш-менш компромісний варіант - особистісно-ситуативну теорію. В 1952р. Г.Герт і С.Мілз виділили чотири фактори, які потрібно врахувати при розгляді феномена лідерства: