Поряд з пропагуванням ідей утвердження християнських цінностей в українському суспільстві, захисту релігії та церкви, збереження моралі, авторитету сім’ї тощо, значна їх частина активно виступає за консолідацію української нації, відродження національної культури, мови, освіти, реалізацію національних інтересів і т. ін. Однак багато сучасних християнсько-демократичних партій тяжіють до лібералізму і неолібералізму. На виклик часу, в межах неоконсервативного напряму з’являються також нові організації, які розглядають екологічні проблеми і намагаються знайти оптимальні шляхи їх вирішення.
Отже, впродовж ХХ ст. український консерватизм зазнав ідейних та структурних змін, намагаючись пристосуватися до нових суспільно-політичних умов і, водночас, зберегти власну самоідентичність. Це виявилось у виникненні багатьох консервативних напрямків, які унаочнюють усю складність та різнобічність українського консерватизму. Відтак, йому притаманна значна внутрішня суперечливість, адже ідейні засади окремих напрямків часто не збігаються, ба, навіть, взаємно виключають одні одних. Так, з одного боку, український консерватизм виступає за сильну державну владу, з іншого, - захищає від неї права та свободи громадян. Неоконсервативні ідеї вільноринкової економіки поєднуються в ньому з необхідністю державного регулювання економічних процесів. Традиційно консервативні засади моральності, обов’язку, авторитету сім’ї та церкви реалізуються в складних умовах суспільного прагматизму, індивідуалізму, конкуренції як характерних рис неоконсерватизму. Крім того, головну увагу українські консерватори зосереджують на проблемах національно-культурного відродження, а не формування суспільно-економічних відносин, із застереженням відносяться до міжнародного співробітництва, прагнуть до конституційного закріплення єдиної державної ідеології замість ідеологічного плюралізму тощо.
Для подолання внутрішніх неузгодженостей і мирного співіснування усіх напрямів українського консерватизму в межах цілісної ідейно-політичної доктрини, необхідно вирішити ряд проблем. По-перше, сприяти формуванню опори українського консерватизму – середнього класу, по-друге, уникати обмеження консервативної політики жорсткими ідеологічними рамками, забезпечувати її відкритість для входження нових ідей, зберігаючи при цьому традиційні консервативні цінності як базові для побудови демократичного правового суспільства. Лише тоді український консерватизм стане реальною політичною силою, внутрішньостійкою і, водночас, здатною адекватно реагувати на зміни, а відтак сприйнятною для широких верств українського суспільства.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Гелей С. Консервативно-політологічна концепція державотворення. В.Кучабський. – Л., 1997. – 160 с.
2. Консерватизм: антологія. - К., 1998. – 597 с.
3. Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. – Київ, 1991. – 192 с.
4. Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: в 3 т. – Т.1. -Мюнхен, 1983. – 510 с.
5. Яблонський В., Латко Я. Сучасні політичні партії України. – К., 1999.