Так, у Стародавньому Римі населення поділялось на кілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У центуріях відбувалися загальні збори їх членів. Рішення центурії формувалося відповідно до волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалося рішення, яке підтримувалося найбільшою кількістю центурій. При цьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римських громадян, утворювали лише одну центурію, а порівняно невелика кількість заможних патриціїв – декілька. Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян при прийнятті загальнообов’язкових рішень. Однак у прийнятті таких рішень усі громадяни держави брали безпосередню участь.

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їхніх політичних систем стало неможливим вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, чисельність якого постійно збільшувалася. За цих умов зародилася і набула поширення інша форма народовладдя – представницька. За такої організації більшість загальнодержавних питань вже вирішується не усіма громадянами держави, а лише певними групами їх. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов’язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені всієї держави і приймати рішення, обов’язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному – парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов’язкові в межах усієї держави рішення, є Верховна Рада України.

Група осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет), який може приймати рішення, що є обов’язковими до виконання у межах відповідної частини території країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу.

Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

Демократична держава визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки встановлені процедури виявлення та здійснення волі народу можуть реально впливати на управління справами держави й суспільства. Безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади – пряме народовладдя є саме такою формою, яка забезпечує найбільший рівень впливу народу на діяльність державних структур.

Одним із проявів прямого народовладдя в нашій країні є вибори. Термін “вибори” означає процес, у результаті якого певна спільність людей, почасти організована у політичне об’єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені певної спільноти людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов’язкові рішення.

За допомогою виборів формується значна частина органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдання виборами, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Характеризуючи вибори і референдум, Конституція України вказує, що вони є формами безпосередньої демократії, через які народ здійснює своє волевиявлення (ст.69). А в ст.71 закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі її громадяни, які на день виборів досягли 18 років, мають право голосу.

Однак в Україні багатопартійність не завжди сприяє розвитку демократичним процесам. Останнє десятиліття показало, що чим більше політичних сил виникає, тим більше виникає непорозумінь у суспільстві, зростає протистояння між соціальними групами, між якими, по суті, їх не мало б виникати.

Все це говорить не стільки про некорисність багатопартійності, скільки про її окультурення. Держава має встановити певні обмеження щодо швидкого розмноження кількості партій. Виникнення політичної партії має бути процесом не спонтанним, а поступовим, цивілізованим. Кількість членів політичної партії має бути настільки достатньою, щоб можна було спіло відносити це політичне утворення до категорії „політична партія”. Якщо ж дана сила не набирає потрібної кількості членів, не має чітких програм і відповідних змог реалізовувати свою діяльність належним чином, можливо варто, щоб це коло людей формували громадські об'єднання, не більше.

Адже не тільки багатопартійність, але і інші соціально-громадські утворення можуть сприяти розвиткові демократії в країні, покращуватимуть життя суспільства.

Наявність одної партії – це тотальне відстоювання однієї ідеології, яка все інше сприймає як вороже, і звісно, не дає змогу для реалізації. Радянські часи – яскравий взірець такого недемократичного розвитку суспільства. Наслідки її очевидні – ідеологічні ігри, постійні прорахунки, тоталітаризм, політична, економічна та соціальна деградація.

Тільки при можливості у повний голос відстоювати різні, навіть протилежні думки у різних сферах, можливість різним політичним силам боротися за покращення суспільства – ось яскравий прояв демократичних процесів.

Тільки у такий спосіб суспільство може претендувати на подальший розвиток у різних напрямках. Все пізнається у порівнянні, так і у політичній боротьбі – наявність різних партій дає змогу виборцям зорієнтуватися і стати прихильником тієї політичної сили, яка відстоює саме його інтереси, відстоює позиції, які близькі його природі, його внутрішньому світогляду.

Демократія – це не хаос, багатопартійність – це не бійка різних політичних сил за ласий шматок, при умові