Реферат
на тему:
“Політична, державна і громадська влада у сучасному суспільстві”
Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт-них підходів до їх розуміння.
Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`євисунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.
За Вебером влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су-спільством законної влади (легітимності), може бути раціо-нальною і нераціональною.
Ця парадигма передбачає такі основні положення:
1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су-спільством для захисту прав і свобод громадян,
2) особистість розглядається як творець соціального по-рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті,
3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль-ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян,
4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин-ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе-ного порядку за абстрактними рецептами держави.
Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент-рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон-ституційні закони.
Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу мене-джерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич-ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав-них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз-них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Політична влада опирається на такі основні засоби: при-мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж-но від того, який із них найбільше абсолютизується, виріз-няють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.
Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марк-систами і неомарксистами, влада має такі ознаки:
1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві,
2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс-плуатованими,
3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль-шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре-сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо-гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів ма-сової інформації,
4) влада сучасних капіталістичних держав використо-вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо-ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів:
прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис-ку, оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на-в'язуються правлячими колами, сприймаються членами су-спільства як природні, приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо-ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору-шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.
Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед-бачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су-спільством законної влади (легітимності), може бути раціо-нальною і нераціональною.
Ця парадигма передбачає такі основні положення:
1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су-спільством для захисту прав і свобод громадян,
2) особистість розглядається як творець соціального по-рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті,
3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль-ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян,
4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин-ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе-ного порядку за абстрактними рецептами держави.
Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент-рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон-ституційні закони.
Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі-тичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.
Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:
1) за характером примусу,
2) типом легітимності,
3) ступенем публічності,
4) типом владного суб'єкта,
5) джерелами формування,
6) за ступенем
