Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, си-ловий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можли-вим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й на-в'язати їй свою волю. Але використання цього способу призво-дить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблоковано-го» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталіта-ризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Чи означає це, що силова модель взагалі не може викорис-товуватись? Ні. Р. Даль вважає, що в умовах демократії за-стосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у ви-падках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інстру-мент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвер-дження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О. Гондріха і Т. Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині. Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі дослід-ження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив тен-денцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфлік-тів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або при-мусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу роз-глядається як вроджене прагнення людини до панування. Ос-кільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготрива-лої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішен-ня, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є акту-альним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еко-номічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сто-рони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовід-носини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зреш-тою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без яв-ного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів.

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, за-буваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові вза-ємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зро-зуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співро-бітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні кон-флікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна за-пропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом. Першою дією з управління конфліктом слід вважа-ти його інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних ор-ганів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується роз-рив між владними структурами й наукою. В даному разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфра-структуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпеч-них ситуацій.

Наступний етап — легітимізація конфлікту: він має пока-зати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступа-ють у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп.

На етапі реформування політичної системи України варто зважити на висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти,

а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних орга-нізацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і посе-редницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтова-риства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішим дже-релом підтримки екстремістських сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для конфлікту груп.

Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується