Перейдемо безпосередньо до характеристики технологій політичної маніпуляції. Найширшою групою тут є лінгвістичні засоби маніпулювання.

Мова дає велику свободу в певному застосуванні та інтерпретації, свободу, яку можна використати для переконання. Вона може бути засобом придушення, гноблення, коли звернення до неї підпорядковані певним ідеологічним завданням. На початку ХХ ст. Н. Рубакін писав, що «власне мова представляє собою особливо страшну силу, навіть таку силу, з якою, в кінцевому підсумку, не здатний упоратися навіть найсильніший кулак, якщо тільки всі дії мови раціональні та систематичні»[54,11].

Однією з ефективних технологій для завоювання мас є застосування так званих ідентифікаційних формул, тобто мовних зворотів, які ніби запрошують слухачів або читачів ідентифікувати себе з тим, хто говорить (пише), групою, до якої той належить, його партією, наприклад, «як ми всі знаємо», «ми єдині в тому, що наше завдання повинно бути в...» тощо.

Широко застосовують у політичній промові синонімічні ряди. Для визначення одних і тих самих явищ чи об’єктів використовують досить різні визначення залежно від того, чи йдеться про свою діяльність, чи про діяльність противника. Усе, що пов’язано зі своєю партією, називають словами, які містять позитивний компонент значення, а все, пов’язане з іншою політичною партією або угрупованням, – словами з негативним забарвленням. Наприклад, такі пари: «інформація–пропаганда, «союз–пакт», «патріотичний–шовіністичний» тощо.

Корисним є вживання метафор і так званих «модних слів», які надають політичній мові необхідної яскравості та допомагають емоційно вплинути на аудиторію. Досить поширеною у вербальній політичній діяльності є боротьба за «правильне» вживання центральних політичних термінів – «свобода», «демократія» і т. д. Кожна політична партія прагне довести, що власне її слововживання є істинним, тоді як політичні противники спотворюють сенс цих слів.

Особливо характерним для мови політики є використання «пустих формул», тобто слів та виразів, які вживають так, ніби вони мають у цьому контексті певний сенс, інформують про емпіричну реальність. Насправді під час докладнішого аналізу з’ясовується, що вони не визначають нічого конкретного, містять досить незначну інформацію. Наприклад, «якість життя» не має жодного змісту, спільного для всіх, хто промовляє, кожен з них вкладає в це поняття власне розуміння, уявлення про те, що б він хотів мати.

З метою маніпулювання використовують також специфічні ознаки текстів. Це, по – перше, лексичні особливості, а саме: навішування «ярликів» і використання евфемізмів. Перше можна проілюструвати прикладом: «особи кавказької національності» — офіціозний відтінок смислу словосполучення дає можливість, по перше, дискримінувати всіх осіб, які або походять з району Кавказу, або мають характерну зовнішність, по – друге, відносити до вигаданої «кавказької національності» представників всіх народів Кавказу або навіть інших національностей, які не живуть на Кавказі, але мають подібну зовнішність. Контекст вживання словосполучення «особи кавказької національності» є переважно криміналізовано – публіцистичним: використання «терміну» дає можливість звинуватити все населення Кавказу у тому, що воно поголовно є злочинцями. Таким чином штучно підтримуються міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти.

Наступним характерним елементом тексту є евфемістичні вирази: наприклад, замість «партизани» вживають цілий ряд синонімів і не синонімів, в залежності від контексту: «повстанці», «бойовики», «терористи», замість «військова операція» — «акція», « силове втручання», «наступ», «атака», «напад». Є і певні структурні особливості, які характерні для маніпулятивних текстів. По –перше, це використання уже готових мовних «кліше», які спираються на стереотипи мислення читачів або мають бути нав’язані читачам (приклади — «правова держава», «демократичні вибори» (контекст ідеалізації), «ісламські терористи», «бандерівці – зрадники » (контекст демонізації). По – друге, це неперервне повторення одного і того ж твердження, причому так, що це не викликає жодних сумнівів, безапеляційним тоном (характерний прийом для телебачення і радіо), уникнення суперечностей там, де вони мають бути і посилення суперечностей там, де все ясно і так. Текст даного типу має читатися дуже легко — маніпулювати легше, коли аудиторія не замислюється над змістом.

Щодо інших особливостей маніпуляційних текстів можна сказати таке: вони звичайно ідуть під сенсаційними заголовками — адже «пересічна» людина не буде сприймати звичайні заголовки. Також у текстах часто змішується інформація про подію і коментарі до неї (приклад — відразу після терактів 11 вересня у перших же новинах почали у терактах звинувачувати «Аль – Каїду», ще до розслідування трагедії).

Ще один прийом маніпуляції з текстами — подання оцінки інформації в тексті про певну подію (як елемент події), розраховане на емоційне сприйняття тексту. Як правило, це досягається використанням метафор, фактів (і справжніх, і сфабрикованих) та ін. спеціальних прийомів Саме ж «проціджування» завжди довготривале і спирається на жорстко розроблені фактори «недопуску» небажаної інформації. До цього можна додати і те, що застосування тих чи інших форм маніпулювання є, по-перше, — для влади – ритуальною дією, своєрідним інститутом самозбереження, що має певний зв’язок з попередніми методами керування, а по-друге, — для того ж громадянина –певним академічним актом, більш суттєвим і цікавим для наукової діяльності, ніж для «життя». І в цьому виявляється певна позитивність маніпулятивного процесу: сам по собі він не має суттєвого значення, якщо не стосується повсякденних інтересів звичайного громадянина[31,101].

Таким чином, у людей створюється деформоване в інтересах об’єкта влади знання про ті чи інші явища і, як наслідок, проектується неадекватна поведінка. Враховуючи ж той момент, що безпосереднім об’єктом влади є населення, то виходить, що знання, яке формується у людей, представляє собою абсолютну