ладу в ідеократичних державах. Однак міф, як уже говорилося, і в сучасному суспільстві не втратив свого значення як важливої форми суспільної свідомості й подання дійсності. Структура міфу й характер його сприйняття суспільною свідомістю добре вивчені, що дозволило створити в демократичних державах цілу індустрію, що фабрикує й впроваджує міфи з метою маніпуляції свідомістю й поводженням. Ще К.Г. Юнг, вивчаючи специфічну динаміку несвідомого, дійшов висновку про міфопороджувальні структурні елементи у несвідомій психіці, які є джерелом не лише фантазій та сновидінь, але й міфології цілих народів[60,119]. Не дивно тому, що пильна людська уява при взаємодії з оточуючим її світом постійно генерує різноманітні міфологеми, в тому числі й політичного характеру, які знаходять своє матеріальне вираження у мові.
Політичний міф — це реакція на неможливість раціонально пояснити радикальні зміни, що відбуваються[14,158]. У політичні міфи люди вірять, оскільки це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. Їх використовують і з метою мобілізації людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів. Методи придушення й примусу завжди використовувалися в політичному житті. Але в більшості випадків ці методи орієнтувалися на «матеріальні» результати. Навіть найбільш суворі деспотичні режими задовольнялися лише нав'язуванням людині певних правил дії. Вони не цікавилися почуттями й думками людей... Сучасні політичні міфи діють зовсім по-іншому. Вони не починають із того, що санкціонують або забороняють якісь дії. Вони спочатку змінюють людей, щоб потім мати можливість регулювати й контролювати їхні діяння. Люди стають жертвами міфів без серйозного опору. Вони переможені й скорені ще до того, як виявляються здатними усвідомити, що ж насправді відбулося.
Звичайні методи політичного насильства не здатні дати подібний ефект. Навіть під самим потужним політичним пресом люди не перестають жити приватним життям. Завжди залишається сфера особистої волі, що протистоїть такому тиску. Сучасні політичні міфи руйнують подібні цінності.
Філософія неспроможна зруйнувати політичні міфи. Міф сам по собі невразливий. Він нечутливий до раціональних аргументів, його не можна заперечувати з допомогою силогізмів. Але філософія може зробити нам іншу важливу послугу. Вона може допомогти нам зрозуміти супротивника. Щоб перемогти ворога, ми повинні знати його. У цьому полягає один із принципів правильної стратегії. «Зрозуміти міф - означає не тільки зрозуміти його слабості й уразливі місця, але й усвідомити його силу. Нам усім було властиво недооцінювати її. Коли ми вперше почули про політичні міфи, то знайшли їх настільки абсурдними й безглуздими, настільки фантастичними й сміховинними, що не могли прийняти їх всерйоз. Тепер нам усім стало ясно, що це було найбільшою оманою. Ми не маємо права повторювати таку помилку двічі. Необхідно ретельно вивчати походження, структуру, техніку й методи політичних міфів. Ми зобов'язані бачити особа супротивника, щоб знати, як перемогти його»[14,167].
С.Кара-Мурза поділяє міфи на чорні та світлі.
«Чорні міфи» підтримуються в суспільній свідомості (часто в міжнародному масштабі) для того, щоб у потрібний момент пожвавити їх і провести термінову кампанію маніпуляції свідомістю. До чорних було віднесено ті міфи, які виправдовують розрив з минулим (декларують приреченість будь-якої імперії, наприклад, радянської). До чорних міфів належать уявлення про незмінність людської природи, що дозволяють «списувати» соціальні конфлікти та зберігати владний статус-кво.
Більш історичні чорні міфи створюються авторитетними інтелектуалами й художниками й підтримуються зусиллями правлячих кіл для того, щоб зберігати культурну гегемонію цих правлячих кіл. Ці міфи виправдують той розрив з минулим, що і привів до встановлення існуючого порядку. Якщо вони підтримуються й авторитетними закордонними розумами, такі міфи здобувають лиховісний і довгостроковий характер і породжують дочірні або узагальнюючі міфи.
Для історі Росії Новий час і для її відносин з Європою дуже важливий, наприклад, чорний міф про Івана Грозного. Із цього міфу дотепер й у середовищі російської інтелігенції, і на Заході виводиться нібито «генетично» властивий Росії тип кривавої й жорстокої деспотії.
Найпоширеніша типологізація політичних міфів—головні або провідні, за структурою «ми і вони», героїчні, псевдоміфи.
Головні або провідні міфи дають змогу у той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації, держави, режими, форми правління. Так, є безліч міфів про унікальність окремих політиків, вищість певних націй та ін..
Міфи за структурою «ми і вони»створюють і використовують виключно з метою виокремлення певних структур, їх протиставлення. Міфи такого типу широко використовуються у виборчих кампаніях, опитуваннях громадської думки з єдиною метою—показати себе з кращої сторони, ніж супротивника.
Героїчні міфи пов`язані насамперед із конкретними людьми—політичними, державними діячами, лідерами, непересічними особистостями, що видаються загалу взірцями для наслідування.
Псевдоміфи—це міфи сучасної, тимчасової, короткострокової дії. До них можна віднести передвиборні обіцянки політиків.
Основою будь-якого маніпулювання масовою свідомістю є соціальний міф – твердження чи ідеї, які сприймаються переважно на віру, без будь-якого критичного осмислення. В кожному суспільстві наявні міфи, які активно підтримуються і правлячими колами, зокрема, за допомогою ЗМІ.
Так, у комуністичній системі існували такі міфи: про приватну власність як джерело зла; про обов’язковий крах капіталізму і перемогу комунізму; про провідну роль робітничого класу і комуністичної партії; про марксизм як єдино вірне вчення. З крахом комуністичної системи почали формуватися нові соціальні міфи: про капіталізм як «світле майбутнє»; про обов’язкові жертви в перехідний період; про правлячі кола і номенклатуру як уособлення демократів та реформаторів.
Навіть США, які так пишаються тим, що буцімто в їх суспільстві немає ідеології мають і підтримують