Розвиток політології

1) Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О.Кантом, Г.Спенсером. Розвиток науково – технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму на зміну якого на початку 20-х років ХХст. Прийшов неопозитивізм, принципами якого були біхевіоризм, об‘єктивізм.

У 20-х роках ХХст. Дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з‘ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки.

Розвиток політичної науки у 20-30рр. Пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших (США) політологія перетворилась на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

2) Після війни політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х років провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм. Тут головна увага концентрується на вивченні поведінки людей у політичній сфері.

На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На його думку, головне завдання політичної науки не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно – політичного розвитку.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Арон, Фрідріх та ін.) та суспільно – політичної модернізації (Алмонд, Пай)

Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння типів організації політичних партій.

Автори теорій модернізації вважають, що сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну (країни Азії, Африки, Латинської Америки, тобто, розвиток на основі запозичених інститутів).

3) Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах є:

Виведення з-під політичного контролю економіки;

Створення відкритої соціальної структури;

Формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

Досягнення згоди пануючих і опозиційних сил.

4) В кінці ХХст. В центрі уваги учених постала проблема глобалізації. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв‘язків і означає “постінтернаціоналізацію” суспільного життя.

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідекс трактує процес глобалізації, як “розширення світових соціальних зв‘язків, які з‘єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, що відбуваються далеко від них”.

Процес глобалізації сприяє взаємозв‘язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, “спресовує” світ у єдине ціле, формує так звану “світову культуру”.

В цілому у другій половині ХХст. Набули розвитку напрями, ідеї, сформульовані у довоєнний час.