Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею “чотирьох модернізацій” Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідея не була схвалена у вищих ешелонах влади, однак стала популярною в народі.

Курс реформ Ден Сяопіна.

Грудневий пленум ЦК КПК став етапним в історії КНР. Його рішення дали початок реформам, скерованим на побудову у країна “соціалізму з китайською специфікою”. І хоч Ден Сяопін постійно повторював китайську приказку, що “не має значення якого кольору кішка – чорного чи білого, аби вона добре ловила мишей”, все ж комуністична ідеологія залишалась основою проведення реформ.

У 1979 р. Ден Сяопін сформулював “чотири принципи”, які згодом увійшли до оновленої конституції КНР 1982 р. Це: 1) дотримуватись соціалістичного шляху; 2) дотримуватись диктатури пролетаріату; 3) дотримуватись керівної ролі Компартії; 4) дотримуватись марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

З 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадиційних для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент створення підприємств зі змішаним капіталом. Для заохочення іноземних вкладень на узбережжі Китаю створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою зоною “економіко-технологічного розвитку” – така їх офіційна назва – є Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об’єктів. Капіталовкладення у зону на початок 1988 р. перевищили 100 млн доларів, з яких 44% належить китайській стороні. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі.

З 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої – відмовитися від централізованого директивного плану і впровадити ринкові відносини.

Закликаючи до збагачення, Ден переконує: “Бідність – не соціалізм”, не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. За роки реформ більш ніж у чотири рази збільшився валовий національний продукт і значно зріс життєвий рівень народу. Це не означає, що розбагатіли усі китайці. За офіційними даними, 80 млн чол. Не можуть забезпечити свої потреби в харчуванні та одязі.

Формула Ден Сяопіна – “соціалізм із китайською специфікою” майже не зачепила партійну систему. Партійний контроль і надалі пронизує усі сфери суспільства.

Розвал “світової системи соціалізму” вселив у народи Китаю надію на послаблення тоталітаризму всередині країни. У березні 1089 р. посилився широкий демократичний рух молоді за права людини. На центральній площі Пекіна відбувались демонстрації, мітинги, сотні студентів голодували на знак протесту проти репресивної політики влади.

У травні 1089 р. у Пекіні було запроваджено воєнний стан. У ніч з 3 на 4 червня 1989 р. проти демонстрантів на площі тяньаньмень направили танки і бронемашини. Пролилася кров. За офіційними даними, серед мирного населення було 200 вбитих та 3 тис. поранених. Однак за оцінками західних засобів масової інформації, кількість жертв була значно більшою (близько 35 тис. осіб).

Зовнішня політика КНР.

У перше десятиріччя комуністичної влади свою зовнішню політику Китай будував, озираючись на Москву, яка міцно тримала важелі економічної військової допомоги Пекіну. І СРСР, і КНР приймали спільні рішення відносно агресії на Корейському півострові, підтримки комуністичних сил Індокитаю, інших зовнішньополітичних акцій.

Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримкою СРСР спробувало вирішити проблему “двох Китаїв” – возз’єднати тайвань з КНР. Воєнна сутичка комуністів і гоміньданівців у Тайваньській протоці загрожувала перерости у конфлікт світового масштабу.

Уряд КНР постійно погрожував Сполученим Штатам війною, оголошуючи “суворе й останнє попередження” за порушення американськими літаками і човнами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили і територію та акваторію тайваню. Кількість попереджень зростала, і рахунок йшов на сотні.

Одночасно змінювалась радянсько-китайська дружба, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаєві десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї.

Перші незгоди у радянсько-китайських стосунках виникли у зв’язку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. На рубежі шістдесятих років керівництво економічно зміцнілого Китаю проігнорувало поради СРСР щодо мирного врегулювання конфлікту між КНР та Індією у Гімалаях. У період становлення радянсько-індійського співробітництва КНР у 1962 році розпочала війну проти Індії і окупувала північну частину її території, що похитнуло престиж СРСР як “господаря” соціалістичного табору.

Іделогічні суперечки з початку 60-х років між компартіями Китаю та Радянського Союзу за лідерство у міжнародному комуністичному русі, безкомпромісність лідерів – М. Хрущова та Мао Цзедуна – підштовхнули уряди обох країн до конфронтації.

Китай займав жорстку позицію по відношенню до союзників Москви у Азії. Так Пекін відмовився надати обіцяну військову допомогу ДРВ у американо-в’єтнамській війні, виступив за негайне виведення радянських військ з території Монголії. КНР, проголосивши себе лідером “третього світу”, включилась в активну боротьбу за вплив на політику молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки.

У середині 60-х років у пекінського керівництва склалась зовнішньо-стратегічна концепція, сутність якої, за словами Мао Цзедуна, полягала в тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички “двох тигрів” – СРСР та США, а “мудрій мавпі”, Китаєві, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї ядерної зброї така концепція загрожувала світовою катастрофою. У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х років послабив критику США і розпочав пошуки контактів з Заходом. Важливою подією у міжнародному житті стало відновлення прав КНР у ООН. Восени 1971 р. її було визнано спадкоємницею Республіки Китай, однієї із засновників Організації.

Антирадянський