На цьому тлі досягнення ірландських терористів виглядають набагато скромніше, хоча вогонь насильства, то вгасаючи, то спалахуючи знову, нагадував про себе багато десятиліть. Перший такий спалах трапився в 1791 році як результат активности Об’єднаних ірландців і масового невдоволення серед селян. Тактика відкритого збройного протистояння 60-х років XIX століття зазнала нищівної поразки. Активність так званих “динамітників” у 70-х і 80-х роках запам’яталася такою голосною акцією, як масові убивства у Фенікс-парку. Відтак настало затишшя на кілька десятиліть, з новими спалахами в 1919-1921 роках, перед Другою Світовою війною і потім уже в 70-х роках.

У 90-х роках ХІХ сторіччя заявили про себе і вірменські терористи, які виступали проти турецьких гнобителів. Але спроби опору були швидко і безжалісно розтрощені, оскільки вірменам протистояв режим куди менш терпимий і перебірливий у засобах, аніж британська політична машина, з якою боролися ірландці. Нові вилазки терористів-вірменів мали місце в 1918 році і призвели до знищення низки турецьких державних чиновників, замішаних у масовому знищенні вірменів у роки Першої Світової війни. Ця терористична традиція час від часу нагадувала про себе і потім, призводячи до загибелі турецьких політичних і релігійних діячів. Новим спалахом такого тероризму був відзначений 1975 рік, коли загинули турецькі посли в Парижі і Відні, а також перший секретар турецького посольства в Бейруті.

В ті роки, коли вірменські терористи тільки-но починали свою боротьбу проти турків, виникла ще одна антитурецька сепаратистська організація. Називалася вона ВМОРО (“Внутрішня македоно-одринська революційна організація”), складалася з македонців і керував нею Даміан Ґруєв. Спершу вона займалась винятково пропагандою, але через кілька років це підпільне товариство перетворилося у воєнізований рух, який поєднував індивідуальний терор із підготовкою до масового повстання. Повстання (“Ілін ден”) закінчилося провалом, проте македонцям пощастило більше, ніж вірменам. У них були союзники, і, окрім того, Македонія не входила до центральної частини турецької держави. Але вона так і не здобула незалежности: у 1912-1913 роках Македонію поділили між Грецією, Болгарією і Сербією. ВМОРО продовжувала діяти вже з болгарської території, і багато її операцій були спрямовані проти Югославії, але загалом вона стала знаряддям у руках чергових болгарських урядів. У період від 1924 до 1934 року у міжусобицях і змовах усередині ВМОРО загинуло куди більше людей, аніж від їхніх рук у стані ворогів. Коли в середині 30-х років новий болгарський уряд визнав за необхідне ліквідувати ВМОРО, цю організацію із первісною, тією, що постала кілька десятиліть тому, пов’язувала одна лиш назва.

Серед інших терористичних угруповань, що діяли до Першої Світової війни, слід відзначити польських соціалістів і групи, що діяли в Бенґалії. В обох випадках діяльність цих угруповань продовжувалася і після здобуття їхніми країнами незалежности. Неру зі своїми соратниками неодноразово засуджував тероризм – адже дії бенґальських груп, навіть стосовно локальні, сильно отруїли відносини між різними громадами і призвели в 1947 році до розколу Індії. У Польщі західні українці і після Першої Світової війни не припиняли боротьби – цього разу проти Варшави – з вимогами автономії, які категорично відкидалися.

Що стосується Західної Европи, то наприкінці ХІХ століття її захлиснула хвиля виступів анархістів з їхньою “пропагандою ділом”. “Подвиги” Равашоля, Оґюста Ваяна і Еміля Анрі між 1892 і 1894 роками викликали у Франції чималий суспільний резонанс. Витівки бомбістів-одинаків співпали із закликами анархістів до насильства, що створило в очах суспільства образ міжнародної змови, якої насправді ніколи не існувало. Равашоль, страшенний мерзотник і бандит, убивав би й у тому випадку, якби у Франції не існувало анархізму. Ваян був представником богеми, а Анрі – вразливою молодою людиною, і аналіз статистичних даних про урбанізацію у Франції ХІХ століття навряд чи проливає світло на мотиви їхніх дій. Масова свідомість, не на жарт стривожена таємним і загадковим характером анархістських угруповань, вважала анархістів, соціалістів, нігілістів і радикалів одного поля ягодами. Представники урядових і правоохоронних органів набагато краще розуміли, хто є хто, але не бачили для себе користи в проясненні ситуації.

В останнє десятиліття ХІХ і перше ХХ століття було вчинено чимало замахів на життя провідних політиків Европи й Америки. Так, були убиті американські президенти Маккінлі та Ґарфілд, здійснено кілька невдалих замахів на Бісмарка і німецького кайзера. У 1894 році був убитий президент Франції Карно, а в 1897-му