допомогу від фашистської Італії й Угорщини. Хорвати вимагали незалежности і були готові приймати допомогу від кого завгодно. Як і в ірландців, їхня боротьба продовжувалася і після Другої Світової війни. У 20-і роки систематичний тероризм культивувався на периферіях нових і численних фашистських рухів, а також серед їхніх попередників, наприклад “фрайкорівців” у Німеччині й особливо серед членів румунської “Залізної Ґвардії”. Але загалом активність бойовиків залишалася в доволі вузьких рамках. Настав час масових політичних партій як правого, так і лівого спрямування, і анархізм переріс стадію індивідуального терору. Звичайно, і в ті роки траплялися голосні політичні убивства – Рози Люксембурґ і Карла Лібкнехта в 1919-му, Ратенау – у 1922-му, югославського царя Александра і французького прем’єра Барту в 1934-му. Оскільки останній інцидент носив міжнародний характер і в ньому були замішані чотири уряди, Ліґа Націй визнала за необхідне втрутитися. Була винесена низка резолюцій і засновано кілька комісій з метою боротьби з проявами міжнародного тероризму. Усі ці старання виявилися марними, оскільки одні країни дійсно мали намір покласти край подібним виявам жорстокости, але інші нічого не мали проти тероризму, коли він лив воду на млин їхньої політики. Три десятиліття по тому зі схожою ситуацією зіштовхнулася й Організація Об’єднаних Націй.
Поза межами Европи спалахи тероризму також не відзначалися частотою й інтенсивністю. Замах на єгипетського прем’єр-міністра Бутроса Пашу в 1910 році вчинив одинак. Те ж саме стосується убивства в 1924 році сера Лі Стека, головнокомандувача єгипетськими збройними силами. Однак у 30-і та 40-і роки тероризм був узятий на озброєння такими екстремістськими організаціями правого спрямування, як “Мусульманське братство” і “Молодий Єгипет”, від чиїх рук загинули два прем’єр-міністри і низка знаних політиків. У Палестині діяли такі сіоністські організації, як “Ірґун Цвай Леумі” і ЛЕХІ, які також вдавалися до тактики індивідуального терору. У 1939 році “Ірґун” припинив свої антибританські випади, але більш по-екстремістськи налаштовані члени ЛЕХІ продовжували боротьбу. Чималого резонансу набуло вчинене ними убивство лорда Мойна. Навіть в Індії з її традиційною нелюбов’ю до насильства в 20-і роки несподівану популярність здобуло терористичне угруповання “Бгаґат Сінґх”. Неру був схильний применшувати небезпеку індійського тероризму. Він писав, що це дитинство революційного пориву, що Індія подорослішає і тероризм приречений. Але з цим прогнозом Неру поквапився. Десять років по тому він з’явився в Бенґалії, щоб засудити тероризм. Тероризм, казав він, засліплює своїм показним геройством авантюрно налаштованих молодих людей і “сильно відгонить детективом”. Але детективи, так вже заведено, читають охочіше, аніж високу літературу. В Японії в 30-і роки терористичні прийоми взяла на озброєння група молодших офіцерів, і їхні акції вчинили певний вплив на зовнішню політику цієї країни.
В роки Другої Світової війни тактика індивідуального терору відіграла в Русі Опору радше другорядну роль. Були убиті імперський протектор Богемії і Моравії Ґейдріх, ґауляйтер Білорусі Вільгельм Кубе, а також низка другорядних французьких колабораціоністів. Кілька бомб вибухнули в паризьких кінотеатрах. Але загалом немає підстав гадати, що подібні акції завдали якоїсь відчутної шкоди бойовому духові та військовим планам нацистів. Після закінчення Другої Світової війни дії терористів у великих містах зійшли на другий план. Їх витиснули великомасштабні партизанські операції в таких країнах, як Китай. Терористичні угруповання переважно діяли в таких районах, як Палестина, а пізніше Кіпр і Аден. З цього, однак, не випливає, що в ході партизанських воєн не влаштовувалися засідки для знищення ворожих керівників: саме так жертвою терористів упав британський генерал-губернатор Малайї Генрі Ґурні. З іншого боку, наприкінці 50-х – на початку 60-х зусиллями північнов’єтнамських вояків були знищені тисячі сільських старост у Південному В’єтнамі. Це було частиною загального військового задуму Го Ши Міна.
На відміну від партизанів, які діють у сільській місцевості, міські терористи були позбавлені можливости перетворювати маленькі ударні групи у великі з’єднання – полки і дивізії, та й виникнення “вільних зон” виключалося – окрім тих рідкісних випадків, коли той чи інший уряд переставав нормально функціонувати. Бої за такі міста, як Тель-Авів (1945-1947), Нікосія (1955-1958) і Аден (1964-1967), тривали в кожному випадку біля трьох років. І єврейські, і грецькі терористи боролися з британцями, але наявність арабських і турецьких громад створювала їм додаткові проблеми. Так, після початку громадянської війни в Палестині в 1947 році і вторгнення військ арабів терористичні групи влилися до ізраїльської армії. Діяльність ЕОКА призвела до серйозних заворушень серед мешканців Кіпру, і немає ніяких сумнівів, що саме вона стала причиною наступних трагічних подій на острові. Тепер можна з певністю сказати, що і єврейські, і грецькі бойовики завдали британським силам не надто серйозних втрат, але послаблена Другою Світовою війною Великобританія так чи інакше була змушена почати демонтаж своєї імперії, і для прискорення цього процесу від супротивника зовсім не було потрібно великих зусиль. Аден був останнім британським аванпостом у реґіоні, але після втрати Індії ця колонія втратила своє стратегічне значення. Бої за Аден почалися в 1964 році і доволі довго велися без особливого розмаху, поки в 1967 році не розгорнулася боротьба за Кратер, стародавню частину міста. Через да тижні британці без особливих зусиль відвоювали втрачені позиції, але заколотники здобули важливу політичну перемогу, яка і привела до відступу британців у листопаді того ж року.
За десять років до того алжирський Фронт національного визволення вчинив спробу захопити столичний район у