Зачіпаючи тією чи іншою мірою інтереси різних категрій людей, політичні рішення можуть сприяти як узгодженню цих інтересів, їх примиренню, так і загострити їх, вести до переростання суперчностей у конфліктну фаазу. Правильні політичні рішення гармонізують різнорідні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, а також поєднують локальні інтереси з суспільними. Для вироблення таких рішень суб‘єкт управління повинен знати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки і настрої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення тих соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовільнити. Для цього в кожній політичній системі є канали передачі в центр винесення рішень сигналів про динаміку суспільних потреб та інтересів. Така передача може здійснюватись через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічі депутатів різних рівнів із виборцями. Сигнали в центри винесення рішень можуть надходити також і через неофіційні канали.

Великий вплив на такі канали можуть здійснювати різ форми вияву громадської думки (організація суспільних починань; комітетів за участю осіб, які користуються авторитетом; направлення делегацій від жителів; подача органам влади петицій; публікація в пресі відкртих листів; поширення листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися також до організації масових акцій, починаючи з маршів протесту, демонстрацій, страйків і закінчуючи протизаконними діями(захоплення приміщень, блокування доріг).

Врахування суб‘єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повинно доповнюватися залученням до процесу вироблення рішень широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому можна досягти максимального врахування всіх вимог, умов і чинників, виявити сильні та слабкі аспекти пропонованих рішень.

Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб‘єктом управління є атрибутом політичного життя за демократії. звісно, він не виключає, а навпаки передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину. ігнорування колективного характеру управлінської діяльності веде до помилок і перерахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать спеціальні дослідження, висока згуртованість групи, що виносить рішення, може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, із яких складається суб‘єкт управління, обов‘язково мають входити особи, які мають різні погляди й позиції, вміють їх обстоювати.

Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості є один із найбільш поширених способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте не рідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішим є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди усіх завдяки компромісові). виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього є необхідним хоча б частковий збіг інтересів, а також наявність спільної або вищої цінності. На національному рівні також вищою цінністю, що об‘єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.

Основними труднощами процесу вироблення політичних рішень є: обмеження вільного і всебічного аналізу всіх можливих рішень і зведення їх до одного, який подається як єдиний і правильний; блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації вибраної альтернативи; перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення; тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків.

Отже, тільки гласність про процес вибору альтернативного варіанта рішення, повне уявлення про ті умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, а також відкрита інформація про його можливі наслідки можуть забезпечити підтримку рішення громадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.

Значною мірою це залежить від умілого використання суб‘єктами управління політичних інструментів організації та регулювання соціальних відносин. сучасна соціотехніка управління включає комплекс таких інструментів впливу серед яких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання. Розрізняються вони між собою способом, що його використовують суб‘єкти управління, аби домогтися схвалення індивідом чи соціальною групою виробничого рішення та бажаної моделі поведінки.

Правові норми є найбільш ефективним засобом впливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури. Проте в усіх країнах, де вже сформовано правову державу, як додатковий чинник для стимулювання поваги до правових норм, використовують і примус. Схилити до підтримки політичних рішень органів влади можуть також засоби тиску: позбавлення роботи, заборона на професії, втрата певних прав, якими користуються слухняні або здатні до компромісів люди. з цією метою використовується й засоби заохочення: доступ до послуг та благ, надання інших переваг. Використання суб‘єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що мають притягальну для людей силу, ставить їх часто перед досить непростим вибором. Індивіди чи соціальні групи повинні робити вибір між поведінкою, що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або відчутну відсутність заохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принципи, але натомість дає блага і привілеї.

Часто суб‘єкти управління для впливу на людей вдаються до умовлянь, які створюють враження, що винесене рішення є доцільним, а отже, і вигідним індивідам і соціальним групам, відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка умовлянь складається з двох основних груп: раціональна аргументація (логічні докази, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів); національна аргументація (використання не сили аргументу, а сили авторитету осіб, які підтримують обрані рішення; апеляція до думки більшості; формування емоційного чинника завдяки висміюванню, використанню національних почуттів).

Одним із видів регулятивного впливу