Рівень свідомості жінок в Україні ще не досить високий, щоб відрізнити особистісні інтереси від сімейних. Тому надто важливим є подальше розгалуження мережі жіночих організацій, наближення їх до інтересів пересічної жінки, збільшення чисельності організацій. Певна координація зусиль між жіночими організаціями сприяла б поширенню інформації, здійснювала б вплив на громадськість та органи державної влади, змушуючи їх порушувати і рахуватися з тими питання, які мають особливе значення для жінок.

Хоч типи, завдання та структура українських жіночих організацій змінюються, вони є реальною формою залучення жінок до громадсько-політичної діяльності. Розгалужена мережа жіночих організацій сприяє виходу жінок із приватної сфери й включення їх в суспільно-політичне життя. Самоорганізація жіночих структур розвиває у жінок навички керівників та активістів, формує жінку як вільну особистість, як індивіда, без існування якого неможливий розвиток громадянського суспільства та соціальної демократії.

V. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

У діяльності жіночих організацій сформувалися дві тенденції.

Перша – традиційна тенденція жіночого руху пов’язана з активною діяльністю жінок, спрямованою на відновлення народних звичаїв, утвердження національної мови, моралі етносів, освіти тощо. Вона визначається таким поняттям, як «берегиня». Цей термін став популярним в період перебудови і набув широкого вжитку після виходу книги «Берегиня» українського етнографа В.Скуратівського. Поняття «Берегиня» є справді історично виправданим для української жінки. Та, зважаючи на суцільну патріархатну свідомість, на брак глибоких знань історії України, а ще більше – історії та особливостей жіночого руху – поняття «берегиня» звужується до ролі жінки лише як хатньої господині. Звідси невипадково висловлюються песимістичні прогнози щодо майбутнього жінки в політичному та інших сферах життя України.

Спостерігається й інша крайність – ідеалізація лише окремих періодів української історії. Незнання власної історії, невміння користуватися її уроками, витворили погляд, що поширення жіночого руху, фемінізм не притаманні українському суспільству. В той же час, теоретичне осмислення громадсько-політичного і культурно-освітнього руху другої половини ХІХ - початку ХХ століття в Україні дає підстави стверджувати, що український фемінізм – це реальність. Діяльність жіночих організацій цього періоду у винятково складних обставинах справила надзвичайно благотворний вплив на подальший розвиток українського життя. Поширення теоретичних обґрунтувань жіночого руху, практика роботи жіночих організацій дає підстави говорити, що була створена концепція, яка у пізніших дослідженнях утвердилася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм. Ця концепція ґрунтувалася на широкому демократизмові, на ідеї національного поступу, реальній культурно-освітній і громадсько-політичній праці. На жаль, українське суспільство з цими сторінками своєї історії до цього часу ще не ознайомлене.

Друга – феміністична тенденція жіночого руху пов’язана з визначенням сфери жіночих інтересів та захистом їх. Ця тенденція в діяльності жіночих організацій сьогодні іноді поєднуються з традиціоналістською і проявляється дуже слабо. Причина її слабкості та невизначеності полягає в тому, що емансипація і фемінізм розглядалися в колишньому СРСР та й досі розглядаються в українському суспільстві як негативні явища. Заміна поняття «емансипація» на «жіноче питання», «жіноча особистість» на «жіночі маси» стала принциповою. В радянський період це відповідало змісту комуністичної ідеології, повернутої об’єктивно в минуле. Радянська патріархатна система, яка дала жінці формальну свободу й дозволила їй працювати на важких, шкідливих роботах, ніколи не допускала її в керівну еліту, не прагнула переконати чоловіків, що сімейні обов’язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів. Радянська жінка ніколи не відчувала реальних результатів емансипації, ніколи не приєднувалася до феміністичного руху.

В суспільствознавстві існують намагання виділити три головні періоди в тлумаченні «жіночого питання» радянською ідеологією:

1917-1929 рр. – час дискусій та «узагальненої емансипації» жінки;

1930-1965 рр. – «невидимі роки», коли було оголошено про досягнення рівності статей;

1965-1985 рр. – відкрите визнання, що «жіноча» проблема не вирішена.

Однак хоча радянська політика та ідеологія стала визнавати складність проблеми ліквідації гендерної нерівності, вона знову опинилася в лещатах суто політичних обмежень. Політика, орієнтована переважно на зростання дітонародження, внесла в свідомість біологічний детермінізм щодо «жіночого питання» і заохочувала міркування, зосереджені на жіночості, на рисах характеру, притаманних «прекрасній половині». Існуюча політика зміцнення сім’ї, спрямована на вихід з демографічної кризи (збільшення тривалості і оплати відпустки по догляду за дитиною, активна пропаганда щастя материнства тощо) мала за меті примусити жінку народжувати більше дітей і ще більше «крутитися», щоб успішно виконувати свої біологічні функції. І поки основною функцією жінки буде вважатися народження дітей, а не реалізація повною мірою її особистісних інтересів, триватиме та ситуація, що склалася на даний час.

Надзвичайно важливою проблемою, яка гальмує розвиток жіночого руху є усвідомлення проблеми співвідношення державотворчих та жіночих питань. Деякі прихильниці жіночих організацій вважають, що жіноче «розкріпачення» є другорядним і мусить тимчасово підпорядкуватися єдиному невідкладному завданню – будівництву нової суверенної держави. Думка про те, що суспільство почне розв’язувати проблеми визволення жінки, утвердження гендерної рівності, аж тоді, коли побудова держави буде закінчена, явно свідчить про те, що гендерні проблеми заздалегідь приречені на безкінечне відкладення. Один напрямок діяльності не повинен виключати інший. Послідовність цих двох процесів з самого початку штучно встановлена. Жінка не має права відмовлятися від відстоювання власних інтересів, які б соціальні питання вона не вирішувала. Тут надзвичайно важливо нагадати, що становище жінки в суспільстві залежить від тих визначень, які діяльність жінок отримує в процесі суспільних відносин. Тільки через окремі сильні дієздатні жіночі організації жінки зможуть обстоювати свої права людини, здійснювати