Якщо освітяни не виконували свої обов’язки належним чином, то до них застосовувалися адміністративні покарання, а саме: догана, відсторонення від керівництва школою та призначення на інше місце роботи, а також звільнення з роботи. Вчитель міг у письмовій формі висловити свою незгоду із покаранням, яку крайова шкільна рада мала розглянути та прийняти в мотивоване рішення.[17]

Розділ четвертий закону визначив умови надання пенсії учителям. Згідно нього педагог початкової школи мав право на повну пенсію після сорока років безперервної праці на посаді вчителя. Пенсія педагога залежала від платні, яку він одержував. Якщо вчитель працював менше ніж сорок років, то звичайно і розміри пенсії були меншими.

Пенсійне забезпечення вдів і сиріт (грошова допомога виплачувалася сиротам до того часу, поки їм не виповнилося 20 років) залежно від стану роботи і заробітної плати того чи іншого вчителя. Передбачалася матеріальна допомога вчителям на випадок хвороби та на похорони його родини. Закон заклав передумови для заснування крайового пенсійного фонду. Одним із основних джерел доходів цього фонду були перечислення до нього вчителів із своєї зарплати, які були обов’язковими. [18] Обидва галицькі крайові закони були прийняті 2 травня 1873 року.

Аналогічне крайове шкільне законодавство діяло і в Буковині, хоча і мало ряд відмінних рис. Закон про діяльність початкових шкіл було прийнято 2 березня 1873 року. § 13, 14, 15, 16 цього закону детально розповідав про вимоги, які висувалися до побудови і обладнання шкільних приміщень, вони були спрямовані на те, щоб створити для учнів і вчителі належні побутові умови. [19]

Так само як і галицький закон буковинський зменшив обов’язків термін навчання до шести років і зобов’язав всіх повноцінних дітей віком від 7 до 13 років відвідувати школу. Було також передбачено покарання за порушення цієї норми закону. [20]

§ 50 і 51 передбачав заснування окремого крайового шкільного фонду, з якого надходила допомога до тих громад, які не мали достатньої кількості коштів на будівництво шкіл. [21]

Буковинський закон про правовий статус учителів, що вступив в дію 30 січня 1873 року так само як і галицький детально розтлумачував умови проведення конкурсу на заміщення вакантної посади педагога початкової школи. Як і в Галичині було встановлено чотири категорії вчительських платень. Розмір щорічної зарплати педагога в обох краях був однаковий. Проте найменша платня вчителя буковинської виділової школи становила 600 ринських. Також були передбачені ще й додаткові виплати. [22]

Мова викладання у початкових школах вирішувалась на спеціальному засіданні жителів громади, де складався протокол для того, щоб знати думку тих, хто утримує школу.

§ 44 передбачав для педагогів такі адміністративні покарання: догана позбавлення “п’ятилітнього додатку” та вимушена зміна місця роботи. [23] Розділ четвертий закону був присвячений пенсійному забезпеченню вчителів та призначенню матеріальної допомоги членам сім’ї педагога. Суть положень цього розділу повністю співпадала з статтями галицького закону, де розтлумачувалися подібні питання. [24]

Таким чином можна зробити висновок, що галицький та буковинський крайові шкільні закони мали однакову структуру і багато спільних рис. Проте на Буковині були висунуті більш серйозні вимоги до заснування та обладнання шкіл, закріплено демократичні принципи при вирішенні питання якою буде мова викладання у школі були не надто суворі адміністративні покарання для вчителів, а також встановлено дещо вищі розміри платні ніж у Галичині. Слід відмітити те, що жоден із крайових законів не запроваджував чіткого механізму захисту вчителями своїх прав, так як звернень до суду передбачено не було. Спорудження й утримання шкіл залежало від фінансового становища громади та краю, який інколи унеможливлював виконання багатьох норм шкільних законів. Загалом крайові загально шкільні документи, створили реальні умови для того, щоб норми державного закону від 14 травня 1869 р. були втіленими в життя, хоча й мали ряд суттєвих недоліків.

Не менш важливими питанням було здійснення керівництва освітою Галичини та Буковини. З прийняттям державного закону від 25 травня 1868 р. докорінно перебудовувалася система управління шкільництвом. Зокрема, за новим законом керівництво школами передавалося крайовим, повітовим та місцевим шкільним радам. Також врегульовувалися відносини між церквою та школою таким чином, що священиком дозволялося викладати лише релігію. [25]

25 червня 1867 р. цісарською постановою в Галичині було створено крайову шкільну раду [26], а згідно розпорядження міністерства освіти від 1 грудня 1870 р. також повітові та місцеві шкільні ради. Місцеві шкільні ради створювалися у громадах, де існували основні типи шкіл і до і їхнього складу входили представники громади школи та церкви. Кількість членів ради становила від 3 до 5 чоловік, які вирішували всі питання пов’язані із утримуванням школи, вони слідкували аби вчителі належним чином виконували свої обов’язки, а також за виплатою їм зарплат та пенсій.

Повітові ради засновували в кожному повіті краю чи автономному місті (їхній перелік строго визначався в правових документах) і до їх складу входили представники релігійних конфесій, двоє вчителів, один з яких обов’язково общався повітовою вчительською конференцією, а інший був директором середньої школи або вчительської семінарії, також два представники крайової адміністрації. Серед основних завдань повітових рад були: захист інтересів шкільництва на вищому рівні, інспектування шкіл, нагляд за бібліотеками, підвищення кваліфікації учителів. [28]

Всі навчальні заклади Галичини підпорядковувалися Крайовій шкільній раді. Очолював її