намісник краю або його заступник. Йому підпорядковувалися референти із адміністративних і економічних питань, від 2 до 4 представників навчальних закладів краю, члени шкільної комісії, що працювала в сеймі. Священики, які представляли найбільші християнські конфесії, делегати міст Львова та Кракова та ряд інших посадових осіб. Найважливішими завданнями крайової ради були: керівництво за шкільними радами нижчого рівня та всіма закладами, що давали початкову та середню освіту на території краю, схвалення навчальних планів і засобів навчання в народних, середніх та професійних навчальних закладах.
Щоб успішно здійснювати керівництво навчальними закладами уряд також ввів ще й посади шкільних інспекторів. Для управління середніми навчальними установами призначала інспекторів крайова шкільна рада, народними – повітові та місцеві шкільні ради. Діяльність інспекторів регламентувалась спеціальними інструкціями. Місцеві, повітові та крайова шкільна рада Галичини обиралася терміном на 6 років. Остання підпорядковувалась безпосередньо міністерству освіти. [29]
Крайову шкільну рада Буковини було створено згідно крайового закону від 8 лютого 1869 р., що мав назву “Закон стосовно шкільного нагляду”. Основні норми буковинського закону в основному співпадали з принципами керівництва системою освіти Галичини. Однаковими були принципи формування шкільних рад та їхні повноваження. В Буковині також було введено інститут шкільних інспекторів, що діяв дуже успішно. [30]
Загалом, слід сказати, що крайові законодавчі акти встановили ефективну систему керівництва освітою. Проте, принцип формування шкільних рад, особливо це стосується повітових та крайових був таким, що передбачав входження до них священників, педагогів та чиновників високого рангу. Це не сприяло тому, щоб українці мали в цих органах вагоме представництво, в силу свого становища в тодішньому суспільстві. Переважно членами крайової шкільної ради Галичини були поляки, а на Буковині – німці. Саме це приводило того, що проблемами національної школи в органах крайового та повітового управління не завжди приділялася належна увага.
Розвиток української освіти в Галичині та Буковині зіткнувся із масою проблем. Крайовим шкільним законом в Галичині від 22 червня 1867 року в навчальних закладах краю було запроваджено польську мову як обов'язковий предмет. Юридично цей закон втратив свою силу 21 грудня 1867 року разом із прийняттям Австрійської конституції, де в першу чергу дітям було надаю право навчатися рідною мовою, а другу крайову мову для вивчення вибирати на власний розсуд. Однак в Галичині в супереч всім юридичним правилам закон від 22 червня 1867 року діяв і сприяв полонізації українського населення краю. Натомість представники польської національності, котрі мали абсолютну більшість в органах державної влади і місцевого самоврядування дуже мало робили для розвитку освіти українською мовою. [31] “Всі ці інститути, - як висловлювався політик Михайло Бобчинський, - працювали з усіх сил, щоб три з половиною мільйони українців Східної Галичини в найкоротший час відчули себе поляками”. [32]
Письменник І. Франко про розвиток шкільництва в Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. писав: “Так основуються в Східній Галичині руські народні школи з польськими народними вчителями, що часто зовсім не вміють по-руськи; видаються руські учебники навіяні польським патріотичним духом; так у руських народних школах кладуть на науку польської мову і історії більшу увагу ніж на руську і руську народні учителі переносяться в Західну Галичину коли показують тільки слід руського патріотизму». [33]
Позитивно вплинуло на розвиток української освіти Галичини введення в школах фонетичного правопису. За ним послідувало укладення навчальної і наукової термінології, відбулася ґрунтовна переробка змісту старих та укладенню нових підручників.
Щодо розвитку української освіти Буковини, то як писав Омелян Попович: “В 70-ті роки на Буковині було кілька десятків українських народних шкіл, самі однокласівки, дітей в них по горсточці, учителі здебільшого ще старої школи підручники недоладні, шкільного приладдя майже ніякого, а дітвора ходила до тих шкіл дуже неправильно. Опікувалися на тими українськими школами чужі люди-інспектори і старости які були байдужими до просвіти українського народу. [34]
Найважливішою проблемою у роботі буковинської школи була мова викладання. Крайова шкільна рад спеціальним розпорядженням рекомендувала повітовим радам встановити мову викладання в школах залежно від національного складу учнів. На практиці цей принцип дуже часто порушувався. В міських школах викладання велося німецькою, а румунська мова заполонила головним чином буковинські села. Виник навіть термін “загрошене шкільництво” – заснування румунських шкіл у власне українських селах, або із незначною кількістю дітей румунської національності. 12 січня 1895 р. депутат С. Смоль-Стацький виголошуючи промову на засіданні буковинському сейму наводив такі приклади: “У 8 руських громадах Сучавського повіту немає жодної української школи, а в селі Чорнівка де не зафіксовано жодного учня-румуна викладова мова в школі – волоська (румунська – П.Ш.)”. Перші українські класи в Чернівцях було відкрито лише 23 листопада 1897 року. [35]
Значному розвитку шкільництва Буковини сприяло залучення українців до керівництва та нагляду за освітою. Інспекцію всіх українських шкіл було доручено 1 січня 1896 року о.Поповичу, повітовими інспекторами стали І.Стратийчук у Кіцмані, Г.Нікорович у Вижниці, М.Спінул у Вашківцях. Членами крайової шкільної ради у різні роки були професор Є.Пігуляк, директор – С.Смостацький, о.Сидор Воробкевич, радник монастирський. І 1909 рік українці засідали у всіх повітах радах, а Вижницькій, Вашківецький, Кіцманській мали більшість. Спростило вивчення української мови у школах Буковини запровадження фонетичного правопису. [36]
Навчальний процес переважної більшості дітей та молоді проходив у початкових та виділових школах, учительських семінарія, гімназіях та інших начальних закладах. Обов’язкова початкова шестирічна освіта в літературі того часу отримала назву