На початку ХХ ст. не тільки педагоги, але й вся демократична громадськість Галичини та Буковини повели активну боротьбу за суттєве підвищення вчительської платні, яка через певний час принесла конкретні результати.

В кінці ХІХ ст. незавидне становище вчителів погіршував ще й той факт, що вони не відігравали важливого значення в політичному житті суспільства. Педагоги не могли впливати на вирішення своєї долі через політичні партії, сейм та парламент. На початку ХХ ст. ситуація починає змінюватися і вчительство перетворюється на важливий чинник суспільного життя. Це було зроблено завдяки провідним українським політикам та діячам вчительського руху.

Проблеми українського шкільництва та його педагогів вимагали серйозної уваги з боку небайдужої громадськості. Адже дуже важливо було скористатися тими демократичними нормами, що було закладені в Основному законі держави, загально австрійському шкільному законодавстві, крайових шкільних законах та захистити права української школи та освітян на їхній вільний національний розвиток, а також знайти своє місце в системі освіти Австро-Угорщини. Саме тому українські педагоги скориставшись державним законом про об’єднання та збори від 15 листопада 1867 року створили свої педагогічні організації.

Спочатку українські вчителі приймали участь в політичних педагогічних об’єднаннях. В 1868 році крайова шкільна рада Галичини була ініціатором заснування “Товариства педагогічного” у Львові. Згідно статуту, основним його завданням була турбота про шкільництво і справи виховання в краї. До товариства належали вчителі-поляки й українці. Ця вчительська організація мала в повітах свої відділи, поділені на гуртки, де вчителі проводили відкриті заняття та читали доповіді на педагогічні теми [65]. Друкованим органом товариства був двотижневик “Школа”, що виходив польською мовою і одержував щедрі дотації від Галицького сейму [66]. Незважаючи на свою змістовність, часопис не приділяв проблемам українського шкільництва належної уваги, так це не було серед пріоритетних завдань “Товариства педагогічного”.

Поступово зростали рівень освіти і громадська активність вчительства Буковини, що привело до заснування в 1872 році першої багатонаціональної педагогічної організації в краї під назвою “Буковинське вчительське товариство”. У 1882 році на його місці з’явилася нова організація “Буковинське крайове вчительське товариство”, яке теж об’єднувало педагогів різних національностей, в тому числі і українців. В газеті “Буковинські педагогічні листки”, що почала виходити у 1873 році з’явилися окремі статті й українською мовою. [67] Проте згадані товариства, де переважну більшість складали німці та румуни не ставили перед собою завдання розвивати на відповідному рівні української освіти.

Найсвідоміша і найактивніша частина тодішнього українського громадянства, яка розуміла вагу і значення національної школи та її вчителя, як важливого чинника відродження українського народу, усвідомлювала, що багатонаціональним педагогічним об’єднанням треба протиставити впливи також вчительського товариства, яке буде дбати, перш за все, про національну школу і національне виховання [68].

Шкільна нарада у Львові, що відбулася у листопаді 1880 року за ініціативою львівських професорів університету та викладачів гімназій Омеляна Огоновського, Анатоля Вахнянича, о. Олександра Стефановича, Омеляна Партицького, Романа Заклинського, Франця Костяка, а також шкільних службовців Амброзія Яновського, Корнила Сушкевича, Дмитра Вінцковського, редактора “Діла” Володимира Барвінського, криломанина о. Івана Величка поклала початок українському педагогічному товариству [69], адже створений ними організаційний тимчасовий комітет склав статут “Руського товариства педагогічного”, який 6 серпня 1881 року затвердило Галицьке намісництво [70].

Пропозицію про заснування окремого українського вчительського товариства, яке б займалось буковинським шкільництвом і об’єднувало в першу чергу педагогів-українців першим вніс на загальних зборах “Руської бесіди” учитель народної школи Омелян Попович в січні 1887 року зважаючи на те, що шкільний виділ при даному товаристві не мав можливості вирішувати справи шкільництва, як вони того вимагали. Спеціальний комітет, яким керував професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький (секретарем був О.Попович), провів ряд підготовчих заходів в справі заснування товариства [71], а також підготував статут товариства “Руська школа” в Чернівцях, що його затвердила Крайова управа Буковини 25 червня 1887 року за № 5680.

Обидві організації: “Руське Товариство Педагогічне” та “Руська школа” мали однакову мету, записану в статуті, де зазначалося: “Товариство ставить собі задачу: а) промишляти над потребами руського народу на пай шкіл народних, середніх і вищих, займатися основуванєм і розвоєм руських шкіл і підвищувати всякі справи виховування публічного і домашнього на основі язика руського; б) подавати членам поміч так моральну, як матеріальну” [72]. Створення двох учительських товариств із однаковими завданнями, було зумовлено тим, що Галичина та Буковина були окремими автономними краями в складі Австро-Угорщини, але труднощі, які стояли перед шкільництвом цих двох регіонів були подібними, хоча і специфіка вирішення їх в силу політичних обставин дещо відрізнялися, як згодом показала практика.

Особливої уваги вимагали і фахові проблеми учителів. Тому у 1896 році виникла незалежна від владних структур організація “Товариство народних вчителів в Галичині”, де об’єднувалися польські педагоги, котре ставило собі за мету захистити вчительські права і боротися за покращення матеріальної винагороди. 5 березня 1897 року відбувся перший з’їзд товариства, в якому брали участь і представники українського народного вчительства. На з’їзді було ухвалено резонацію, в якій зокрема, була вимога зрівняти заробітну плату вчителя із заробітною платою державних урядовців нижчого рангу, зменшити термін обов’язкової праці від 40 до 35 років.