Тим часом у Чернівцях, в 1897 році завдяки заходам вчителя Кальмана Дубинського, одного з кращих борців за права народного вчительства в краю почало активно працювати інтернаціональне товариство “Спілка народних вчителів Буковини”, що видавало газету “Голос вчителів” Буковини, де освітні питання набули особливої гостроти. [74] Хоча вже у 1899 році згадане товариство припинило своє існування, воно стало прикладом рішучої боротьби педагогів за свої права.

Не меншу активність проявила “Крайова екзекутивна народних учителів Буковини”, створена в 1901 році і керована румуном М. Кісановичем і німцем Г. Кіппером. Редагована ними “Нова учительська газета” справедливо і досить гостро критикувала тодішні шкільні та громадські порядки. Серед учителів-українців брали в тій організації активну участь Іларій Карбулецький, Омелян Іваницький, Корнило Данилюк, Дарій Пігуляк та багато інших. В краї було організовано окремі вчительські комітети.

З великим ентузіазмом “Крайова екзекутива” долучилася до передвиборчої агітації, розуміючи, що без участі у політичному житті народне вчительство не зможе змінити кардинально своє становище на краще [75]. Проте саме суперечки політичного характеру привели до виходу переважної більшості українських учителів із “Крайової екзекутиви” [76].

Співпраця українських освітян із педагогами інших національностей приносила свої реальні результати (особливо це стосувалося буковинських вчителів), але одночасно привела до думки про потребу заснування окремої вчительської організації. Адже конкретні умови праці українського народного вчительства та відношення влади і громадськості до нього переконували в історичній необхідності національно-професійного руху українських педагогів.

“Руське товариство педагогічне” тратило надію на допомогу вчителям з боку урядових структур, тому порушило на загальних зборах 1897 року питання заснування так званого “допомогового фонду” для членів товариства та їх родин. На цю ціль поступово почали надходити пожертвування. І саме за допомогою заходів, що сприяли вирішенню найболючіших проблем зміцнювалися стосунки товариства і вчителів. Проте виділ “Руського товариства педагогічного” розумів, що фахові питання педагогів вимагають постійної турботи, а займатися ними так, як цього вимагав час, він не міг, бо були в нього інші не менш важливі завдання. Для цього, на думку проводу товариства, потрібно було створити окрему організацію [77].

Спочатку підготували відповідний ґрунт для професійного вчительського об’єднання. Це завдання взяла на себе газета “Промінь”, що виходила на Буковині і стала офіційною трибуною буковинського народного вчительства. Обмін думок між свідомими педагогами щодо мети і форми вчительської організації та редакційні статті, що підводили сказане до спільного знаменника, дуже часто можна було зустріти на сторінках “Променя”, де дописувачі закликали своїх колег добровільно сплачувати незначну суму і тим самим створити економічне підґрунтя для професійної організацій педагогів. Зокрема, зазначалось: “Коли будемо забезпечені матеріально, тоді високо піднімемось морально” [78].

Першим етапом до здійснення цього замислу стало крайове віче українського вчительства 18 липня 1904 року. Воно відбулося у Львові, в приміщенні Народного Дому. Участь у вічі взяло 1392 вчителів з Галичини та Буковини, які прийняли резолюцію, де серед великої кількості інших вимог найбільш гостро стали: покращення матеріального становища вчительства, зміна дисциплінарного законодавства та деяких статей закону про освіту, що обмежували права педагогів. На зборах був обговорений реферат Андрія Амеськевича про організацію українського вчительства і було прийнято рішення про заснування товариства “Самопоміч вчительська”, яке ставило собі за мету в першу чергу допомагати своїм членам та їх родинам: давати грошові допомоги, позики, стипендії і займатися захистом фахових проблем педагогів [79]. Для його створення був вибраний “Екзекутивний комітет” віча українського вчительства із 12 членів і 6 заступників та спеціальна комісія, яка також мала завдання скласти статут “Самопомочі учительської”, що складався із 8 чоловік . щодо періодичного видання для новоствореного товариства, то було вирішено, що ним буде газета “Промінь”, до редакційного комітету якої будуть входити як представники з Галичини, так і з Буковини [80].

Виконавчий комітет першого вчительського віча, найдіяльнішими учасниками якого були гімназійний професор А. Амеськевич та директори шкіл Іван Сторонський та Микола Мороз, зібрався на своє засідання 1 листопада 1904 року. [81] Він прийшов до висновку, що професійна організація українського народного вчительства носитиме назву “Взаємна поміч галицьких і буковинських вчителів і учительок”. Статут товариства затвердило 13 липня Міністерство внутрішніх справ у Відні спеціальним рескриптом під номером 29.530. згідно нього метою товариства було згуртувати учительство Галичини і Буковини для забезпечення собі і своїм сім’ям моральної та матеріальної допомоги [82].

Перші загальні збори “Взаємної помочі” відбулися 28 серпня 1905 року, коли на Буковині українські вчителі вийшли із “Крайової екзекутиви”, але підґрунтя під тісну співпрацю буковинців із галичанами не було і тому “Взаємна поміч” в житті буковинського українського вчительства ніколи не відігравала провідної ролі [83]. Проте стан неорганізованості в професійному русі буковинських педагогів постійно тривати не міг, і якщо через специфічні політичні і економічні відносини в краї “Взаємна поміч” не могла зміцнитися, то потрібно було створити іншу суто буковинську станову організацію для українських вчителів.

Створений 6 серпня 1905 року “Екзекутивний комітет руского учительства”, головою котрого був К. Данилюк, у перший рік свого існування був майже бездіяний [84]. Проте поступово він набрав більшої активності і на масових заходах, що організовував “Екзекутивний комітет” вчителі висловили бажання об’єднатися в окремому товаристві. Саме тому, завдяки заходам народних вчителів О. Іваницького, І. Карбулицького та О. Поповича у 1908 році було засновано “Вільну організацію українського учительства на