З усіх колишніх югославських республік сьогодні Словенія ближче інших до прийому в ЄС і НАТО, що, безсумнівно, є одним з ключових чинників, які зумовлюють таку, по суті прагматичну, словенську позицію.

Ситуація, що склалася, свідчить, що в Хорватії накопичено цілу низку проблем, які потребують вирішення, й серед них - повернення сербів до Сербської Країни. Як і раніше, існує загроза для сербського населення в Східній Славонії і не виключено, що хорватський уряд спробує переселяти сербів у інші місця Хорватії, незважаючи на те, що Ердутські мирні угоди зберігають за сербськими біженцями право залишитися в Сремсько-Баранській області. У цьому разі можна очікувати нового виходу сербського населення. Тому без принципового вирішення сербського питання в Хорватії не може бути мови про тривалий мир на Балканах.

Незважаючи на те, що Югославія в односторонньому порядку визнала Словенію, офіційна Любляна не поспішає з повною нормаліза цією політичних відносин з Югославією, оскільки, як говорять словенські посадові особи, залишаються невирішеними питання, пов'язані з поділом майна колишньої Югославії. Але, керуючись суто економічними інтересами, словенські бізнесмени намагаються йти попереду політиків.

Південна зона здебільшого зберегла той набір ознак, що міститься у понятті "Балкани": економічна відсталість і нерозвинена інфраструктура, внутрішня політична нестабільність, змішаний етнічний склад населення і вкрай напружені міждержавні стосунки, що загрожують виникненням нових конфліктів. З цієї точки зору слід відзначити і майже повну ідентичність внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці цих країн.

Союзна Республіка Югославія . Визначальний чинник становища сербів на Балканах криється в глибоко укорінених стереотипах впливових політичних і культурних кіл на Заході. Згідно з ними, серби є передовим постом візантійського культурного і геополітичного простору, а отже, можливим чинником політичного і культурного впливу РФ у Південній та Центральній Європі.

Сьогодні міжнародне співтовариство не готове прийняти розпад Сербії. Саме цим пояснюється позиція Заходу щодо президента Югославії, в якому, як і раніше, вбачають гаранта продовження мирного процесу в Боснії і Герцеговині, незважаючи на події в провінції Косово.

Підписання Дейтонських угод відкрило практичні можливості для пошуку нової концепції зовнішньої політики Югославії, що відповідала б існуючим реаліям в Європі. Головним напрямком зовнішньої політики СРЮ проголошувалась "європейська орієнтація", що означає в довгостроковому плані вступ до ЄС, а потім, можливо, до НАТО.

США, які вже тривалий час здійснюють значний вплив на ситуацію в регіоні, в грудні 1997 р. в односторонньому порядку прийняли рішення про продовження економічних санкцій проти Югославії, що в найближчому майбутньому не може не ускладнювати для СРЮ відновлення своїх прав у різних міжнародних інститутах і організаціях.

Як ще один суттєвий чинник, що впливає на зовнішню політику СРЮ, називається РФ, яка має постійні інтереси на Балканах.

1 квітня 1998 року Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь Союзній Республіці Югославії "з метою сприяння досягненню миру і стабільності в Косово". Прийнята резолюція закликає югославський уряд негайно вжити всіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу і виконання рішень Контактної групи. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що албанська община повинна домагатися своїх цілей виключно мирними засобами.

Звичайно, будь-який конфлікт у Косово не залишає байдужою Албанію, що мріє про возз'єднання із своїми численними одноплемін никами на території СРЮ. У кризу може бути втягнена і Македонія з її значним албанським населенням, а, можливо, і Туреччина, Греція та Болгарія. Туреччина, безумовно, прагне підтримати національні меншини, які сповідують іслам, на території СРЮ, Боснії, Болгарії і посилити свій вплив на півдні Балкан.

Не виключено, що в конфлікт можуть бути втягнені й інші країни Європи, такі як Італія, Франція, а також США, а сам конфлікт перетвориться у суто релігійний, де християнству протистоятиме іслам.

Албанія неодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою у випадку загострення конфлікту в Косово, надасть одноплемінни кам моральну і матеріальну допомогу, у тому числі зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. Водночас слід ураховувати, що косовські албанці, які мали можливість після падіння комуністичного режиму в Тирані встановити тісніші контакти із своїми співвітчизниками по той бік кордону, не поспішають проголошувати гасла возз'єднання. Дві частини албанської нації тривалий час жили під різними політичними дахами, в різних економічних умовах і сьогодні значно розходяться в оцінках перспектив спільного існування в межах однієї держави. Владні кола Тирани підтримують сепаратистські настрої албанців не тільки в Косово, а й у сусідніх державах, мріючи про створення "Великої Албанії". Це не може не турбувати Афіни - історичного союзника Бєлграда.

Македонія домагається міжнародного визнання, яке деякою мірою блокується Грецією. Пароксизми грецького націоналізму тягнуться ще з 20-х років, коли чимало депортованих з Туреччини греків були розселені у частині Македонії. З того часу Греція відстоює офіційний погляд, відповідно до якого всі її громадяни - греки. Грецькі македонці, що не згодні з цим, змушені емігрувати. Саме ця македонська діаспора і є головним джерелом македонського екстремізму (зокрема фінансового), що й досі виношує мрію про "Велику Македонію", до якої входила б і частина Греції.

На даний час Македонія одержала офіційну назву "Колишня Югославська республіка Македонія". Офіційний Скоп'є, реально оцінюючи ситуацію на Балканах, дав добро на розміщення військового контингенту США на своїй території. Три сотні морських піхотинців США прибули наприкінці червня -