Європі; з другого - прагне оживити геополітичні принципи концепції Mitteleuropa, освоїти за допомогою своєї могутньої економіки те, що було втрачено в двох світових війнах. Німеччина включила Хорватію й Словенію до сфери своїх економічних інтересів і заволоділа міжнародним перехрестям доріг - забезпечила собі вихід на Адріатику й до Середземного моря. Звідси й підтримка Хорватії, фінансування її економіки, поставки озброєння, захист від санкцій.
Об'єднана Німеччина претендує на провідну роль у європейському політичному й економічному житті. Нині Німеччина перетворюється на найсильніший політичний чинник на Європейському континенті.
Практично такі країни як Словенія, Хорватія, Угорщина вже втягнені в орбіту німецької політики, сюди ж підтягуються й Румунія і Болгарія. Створюється враження, що Німеччина ще в 1990 році зрозуміла, що просування на Захід для неї закрите, тому сьогодні вона намагається "реанімувати" своїх колишніх союзників по Другій світовій війні.
30 травня 1992 року уряд РФ виступив із заявою про намір робити все можливе для зміцнення традиційних уз дружби з югославськи ми народами. Водночас Росія голосує за міжнародні санкції проти Союзної Республіки Югославія. У вересні 1992 року МЗС РФ виступив з роз'ясненням позиції Росії щодо югославської кризи. У ньому вказувалося, що Росія виступає за непорушність зовнішніх кордонів і за мораторій на зміну міжреспубліканських кордонів колишньої Югославії, а також за невизнання територіального перерозподілу за допомогою сили.
Слід звернути увагу, що політика Росії на Балканах у цей період характеризується як невиразна. Понад те, політика Росії не сприяла встановленню миру на Балканах, а це характерно для початкового періоду конфлікту. Російські експерти вважають, що безумовна політична й економічна підтримка Сербії послужила б інтересам Росії набагато більше, ніж погоджувальна політика і втрата свого іміджу на Балканах.
Незалежно від перспектив остаточного врегулювання конфлікту в Боснії, присутність військ Альянсу цілком відповідає інтересам США, оскільки зміцнює провідну роль НАТО в забезпеченні європейської безпеки і підкреслює неспроможність ОБСЄ й ООН на тлі натовської воєнної злагодженості.
Якщо уважно придивитися до дій США, то можна виявити цікаву деталь: в ім'я геополітичних інтересів Вашингтона в регіоні ніколи не підтримувалися слов'яни, зокрема й серби. Американські політики дотепер ототожнюють їх з останнім оплотом соціалізму на Балканах, який підлягає знищенню.
Складається враження, що Вашингтон усе ще побоюється Росії та її впливу на Білорусь і Україну, тому найважливішою складовою його зовнішньої політики є ослаблення слов'янського домінування на пострадянському просторі, а також на Балканах, де роль Росії завжди була великою. Зважаючи на все, США розробили довгострокову програму освоєння Балкан. Вже зараз США "запустили у виробництво" проекти міжнародного регіонального співробітництва й намагаються забезпечити собі контроль над цим важливим регіоном.
Стратегія США спрямована на заповнення ваккуму політичного простору, що утворився після розпаду Радянського Союзу й ОВД. Вже чітко проглядається стратегічний напрямок цього заповнення - через Балкани (Македонія, Боснія) і Чорне море (освоєння Закавказзя) до Близького та Середнього Сходу.
Механізми "дисциплінування" Балканських країн різні, проте помітні зусилля - за допомогою економічного співробітництва й політичного натиску схилити їх до більшої кооперованості й тим самим поставити під стратегічний контроль.
Ватикан зробив чималий внесок у крах соціалізму в Східній Європі, а тепер прагне розширити зону впливу католицизму на Балканах, де завжди традиційно було сильним православ'я. Рим завжди вважав неприйнятним те, що католицькі Хорватія і Словенія об'єднані з православною Сербією.
Ні в кого не викликає сумніву, що операція НАТО в Боснії виявилася успішною не в розумінні встановлення міцного миру, якого поки немає, а в ефективній дії силою, активному "примушенні до миру". Операція SFOR у Боснії продемонструвала:
Ї незамінність НАТО як діючого механізму забезпечення воєнної безпеки в Європі в цілому і в її окремих субрегіонах, які знаходяться за зоною відповідальності блоку;
Ї одночасно було доведено, що без безпосередньої військової участі США, на яку Вашингтон готовий піти тільки в налагодженому форматі НАТО, Європа не в змозі забезпечити свою безпеку.
Як здається, сьогодні Захід прагне втягти країни Балканського півострова в орбіту свого впливу і створити в геополітичному плані єдиний пояс НАТО - від Атлантики через Балкани й Близький Схід до Перської затоки. У планах НАТО - активізація співробітництва з Румунією і Болгарією, котрі розглядаються як потенційні члени Альянсу. Це забезпечує його вихід на берег Чорного моря й оточення СРЮ натівськими і пронатівськими країнами.
Після розпаду колишньої СФРЮ, однієї зі стратегічно досить важливих і за своїми масштабами однієї з найбільших країн регіону, Балкани стали схожими на простір, який щойно пережив важкий політичний землетрус. З порохової бочки, підпаленої війною в колишніх югославських республіках, ще струмує димок, наче востаннє попереджуючи і балканські народи, і світові центри влади.
Балканський регіон став зараз в економічному і політичному значенні набагато вразливішим, ніж на початку цього десятиліття. До успадкованих протиріч додалися нові, тоді як старі проблеми ще дуже далекі від вирішення. Неабияке значення має факт, що весь балканський регіон потерпає від наслідків міжнародних санкцій проти Югославії, що й дотепер цілком не скасовані. Але все-таки з припиненням війни в Боснії і Герцеговині і внаслідок деякого поліпшення відносин між колишніми югославськими республіками ситуація змінюється на краще. Останнім часом усе сильніше відчувається готовність балканських країн до початку процесу подолання старої конфронтації.
Нині, після розпаду ОВД, рівновагу сил у регіоні порушено, стабільність в Південній та Центральній Європі підтримується залученням країн до процесу загальноєвропейської безпеки. Прагнення політичних еліт посткомуністичних країн регіону стати повноправни ми членами