друга після Саудівської Аравії нафтова держава, яка має прибуток від експорту нафти близько 20 млрд дол. Це дає йому змогу мати значні збройні сили і здійснювати масштабні переозброєння. На Заході панує думка, що Іран створює інфраструкту ру для виробництва ядерних озброєнь за допомогою Китаю. Але центральноазійські експерти не вважають Іран джерелом загрози безпеці регіону, оскільки нарощування власного військового потенціалу йому потрібно скоріше для формування регіонального центру сили в районі Перської затоки.
Іран сприймає себе в трьох іпостасях: як спасителя ісламських цінностей, як провідного члена "третього" світу в боротьбі проти неоколоніалізму і як гравця в нафтогазовій політиці на міжнародній арені.
Іран відразу після прийніття Алма-Атинської резолюції визнав нові незалежні держави в ЦА 25 грудня 1991 р. Перед цим Іран зважав на делікатність відносин з Москвою. Прийняття рішення зумовлюва лося тим фактом, що зміни в СРСР прямо впливають на національну безпеку Ірану. Він вітав нові республіки ЦА на зустрічі Організації економічного співробітництва (OEC) в Тегерані (лютий 1992 р.), підтримав їхній вступ до Руху Неприєднання та до Організації Ісламської Конференції (OIC), ініціював створення Організації країн басейну Каспійського моря. ОЕС, відновлена за ініціативою Ірану, включає Туреччину, Пакистан, Іран, а з 1992 р. - всі країни Центральної Азії та Азербайджан. Передбачається, що в майбутньому ця організація має бути основою "ісламського спільного ринку".
Іран сьогодні активно претендує на роль тієї сили, що здатна здійснювати політичний та економічний патронаж регіону. Він має життєві інтереси щодо забезпечення стабільності в регіоні, але його міжнародна ізоляція значною мірою стримує його активність. Шанси Ірану зменшуються також внаслідок домінації його власної етатистської економічної моделі. Послаблення приватного сектора має наслідком те, що іранські товари поступаються якістю китайським. Іран не здатний запропонувати сучасні технології, які вкрай потрібні новим незалежним державам регіону.
Іран веде самостійну зовнішньополітичну гру, протистоїть західним країнам, конкуруючи з Туреччиною й Пакистаном та намагаючись не загострювати взаємин з РФ. Він розвиває економічне і політичне співробітництво із своїм північним сусідом Туркменистаном, має неабиякий вплив на етнічно й культурно споріднений з ним Таджикистан, підтримує таджицько-узбецьку антиталібську коаліцію в Афганістані.
Туреччина та Іран після розпаду СРСР опинилися в ситуації конфлікту інтересів, а фактично - в ситуації боротьби за вплив у регіоні. При цьому Іран намагається нав'язати регіону т. з. "політичний іслам", тобто сформувати можливості для безпосереднього впливу на політику нових держав, використовуючи ідеологічну гегемонію. Туреччина ж активно використовує фактор політичного та економічного впливу в середовищі тюркських народів. Зростання усвідомлення ролі етнічної близькості спричиняють посилення консоліда ційних процесів тюркських країн, що особливо активізувалися останнім часом.
Існує особливий вимір іранських інтересів у пошуках ядерної спроможності. Окремо від поширення ірансько-ісламського впливу Захід бачить небезпеку проникнення радянської ядерної технології та зброї в Іран. В західній пресі з'являлися публікації щодо переходу радянських учених-ядерників до Ірану для допомоги у виготовленні ядерної зброї, про передання ядерних матеріалів Ірану і т. ін.
Можливості поступового перетворення україно-іранських взаємин у відносини стратегічного партнерства останнім часом виглядають проблематичними, враховуючи відмову України під тиском США в постачанні турбін для Іранської АЕС. Але загалом Україна зацікавлена в розвитку дружніх, партнерських відносин з Іраном. І хоча зараз торгово-економічне співробітництво обох країн не можна вважати значним, воно має великий потенціал з огляду на розвиток торгівлі в межах трикутника: Україна - Туркменистан - Іран, розбудову трансазійської транспортної мережі (TRACECA), можливості постачання нафти з регіону Перської затоки тощо.