РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Погляди Аристотеля на поняття державності

Аристотель (384–322 рр. до н. е.)  грецький філософ. Аристотель народився в місті Стагірі, що на півночі Греції. Мати його була заможною. Батько був лікарем царя Македонії. 367 року він переїхав до Афін і вступив до академії Платона, де й залишався до самої його смерті в 347 році. Декілька років по тому його запросили до македонського двору в Пеллі, що в східній Егеї, де він став наставником молодого Олександра Великого. Через вісім років, 335 року, він повернувся до Афін і заснував власну школу філософії. Після смерті Олександра в 322 році в Афінах запанували антимакедонські настрої. Аристотель завбачливо виїхав з міста. Помер він через декілька місяців.
   Він був багатогранним генієм, і перелік його творів вражає своїм обсягом і розмаїтістю. Дуже багато він писав на політичні теми. Найкращі з цих праць вміщені в збірці «Політії» (історичний і дескриптивний аналіз політичних інституцій понад 150 грецьких держав), з яких до нас дійшла тільки «Афінська політія»; найвідоміша його праця – «Політика».
   Вісім книг, з яких складається «Політика», поділяються на три групи: у книгах І–ІІІ розглядається держава – її корені, природа, основні відмінності – у відносно абстрактних термінах; у книгах ІV–VІ подано детальні характеристики різних типів «державного устрою»; книги VІІ–VІІІ є уривком з утраченої або незавершеної праці про ідеальну державу. Ці три частини не складають – та й не мають складати – єдиного цілого і далеко не завжди виглядають відшліфованими, бо «Політика» не є основним підручником з політичної теорії.
   Політологія має справу з державою або полісом. Підхід Аристотеля до цієї теми – це свідоме поєднання теоретичного, емпіричного і нормативного аспектів. Він аналізує та відшліфовує концепції, якими повинна оперувати політична думка. Він прикладає ці концепції до історичного досвіду, зібраного в його «Політіях». Він засуджує певні політичні інституції та хвалить інші. «Політика» – аналітична, описова і (врешті-решт за визначенням) практична книга.
   Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна реальність (І, і). Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є кульмінацією природного розвитку. (Аристотель категорично заперечує ту думку, що державна влада грунтується на якомусь «суспільному договорі» (1280а, 25ff).) Держава – це найвища форма об’єднання людської спільноти; оскільки за своєю природою ми є «тваринами політичними» (1253а, 2), то й процвітати або «добре жити» ми можемо тільки тоді, коли ми є громадянами держави. Ми наділені певними можливостями (зокрема й здатністю розмірковувати з приводу справедливості і несправедливості), які можуть бути доконечно проявлені лише в контексті держави і які мають бути проявлені, якщо ми хочемо процвітати. Для Аристотеля люди на відміну від бджіл є більшою мірою політичними, ніж суспільними істотами: суспільна взаємодія потребує політичної організації. Анархізм же є неприродним.
   Держава є самодостатньою в тому сенсі, що в рамках держави громадяни знайдуть усе, що їм потрібно для хорошого життя. Домашні господарства й поселення не є настільки самодостатніми утвореннями. Національні держави самодостатні, але в їхніх рамках хороше життя неможливе (1326а, 27ff): не може існувати держави, що має 100 тис. громадян, так само як і судна в 5 миль завдовжки. (Отже, кожна сучасна держава – можливо, за винятком Сан-Марино – є неприродною.)
   Держава – це об’єднання громадян, а громадянин – це той, хто може бути обраний на державну посаду (ІІІ, і) (див. Громадянство). (Аристотель дуже широко тлумачить слово «посада»: бути членом суду присяжних – також обіймати посаду.) Є дуже багато різних форм держави, відмінності між якими визначаються різними типами «державного устрою» (polіteіa) чи способами управління та механізмами розподілу посад. Аристотель багато уваги приділяє виявленню структури державного устрою. Він починає з простої схеми (ІІІ, іv). Державою може управляти або 1) одна особа, або 2) маленька група, або 3) велика група; державці, у свою чергу, можуть управляти а) в інтересах усіх громадян, б) заради своєї власної користі. Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три «правильних» і три «хибних»: 1а) монархія, 2а) аристократія, 3а) конституційний уряд, 1б) тиранія, 2б) олігархія, 3б) демократія. Ця схема чітка, але недостатня; згодом (у книгах ІV та VІ) Аристотель розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична, демократична і т. п. (1317b, 17ff). Оскільки будь-яка держава має численні органи (VІ, v), то одна й та само форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії (якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини).
   Багато уваги Аристотель приділяє умовам, за яких правильні й хибні держави можуть зберігати свою стабільність. Він вважає, що найголовніша причина політичного протистояння (stasіs), а отже, й революції, – це нерівність (1301b, 26ff). Як і багатьом пересічним речам – наприклад сварці коханців, – може передувати stasіs (V, іі), так і революціонери завжди борються за рівність і справедливість. Рівність означає різні речі для