Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розріз-няти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, загальновідомо, що Жовтневий переворот 1917 p. сприяв розв'язанню багатьох аспектів національного питання в Ро-сійській імперії. Проте зроблений у 60-ті pp. висновок, нібито в СРСР повністю розв'язане національне питання, безперечно, був передчасним. Нещодавнє об'єднання Німеччини також ' вважають остаточним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необгрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки його суть полягає в тому, щоби нація не лише самовизначилась, а й мала можливість рівномірного й вільного розвитку всіх її спільностей. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо під кутом зору діалектики не може бути повного й остаточного розв'язання національного питання в усіх аспектах і соціаль-них вимірах. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рів-ності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.

Національна політика - це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, ро-зв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного глибокого аналізу суперечностей, без ураху-вання матеріальних умов для їх розв'язання. Непослідовність і несвоєчасність розв'язання суперечностей, породжених ро-збіжністю інтересів у різних націй-етносів, призвела до краху Радянського Союзу як федеративної держави. Оскільки наці-ональна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення протиріч і конфліктів, пов'язаних із на-ціональними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республі-ками (землями, штатами, кантонами і т. д.). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджа-ну та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подіб-на ситуація має місце у відносинах Квебеку з канадським цен-тральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР невирішеність національних проблем призвела до загострення взаємовідно-син між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз-станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азер-байджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У СНД найбіль-шої гостроти суперечності у цих відносинах досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), у Таджикистані (громадянська війна), у Грузії (Південна Осетія, Абхазія), в Молдові (При-дністров'я), в Росії (Чечня), в Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх на-родів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скориста-лися жителі Нагірного Карабаху і Південної Осетії, проголосу-вавши на референдумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національ-но-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала пробле-ма російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у пособництві фашистській Німеччині та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., проте в ці-лому проблема російських німців залишається нерозв'язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації присутні також інші національні тертя: в Башкортостані — між башкирами й тата-рами; в Татарстані — між татарами й чувашами; в Дагес-тані — між аварцями, кумиками і лезгинами; в Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганіс-тан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) і т. д.

Всі ці суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, за-гострюватися, переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики. Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає: забез-печення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх за-конних прав на життя, відносини з іншими націями, які прагнуть будувати свої стосунки на основі рівності. Йдеться про надан-ня повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших взаємовідносин з іншими націями, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів взаємовідносин між народами і націями. Навіть більше, само-визначення є загальновизнаною основоположною нормою між-народного права, обов'язковою для всіх без винятку держав.

Це знайшло своє закріплення і в документах OOН (у другій статті Статуту чітко та однозначно записано про право націй на самовизначення). В цьому документі визначається правомірність боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації визначається без втручання ззовні в її політичний статус; підкреслюється