Серед сучасних дослідників існують різні думки щодо першопричин цього явища [9, 167]. Проаналізувавши їх, можна зробити наступний висновок, що це сталося через те, що саме ядерний чинник у світовій політиці був першопричиною такого явища, а інші були або похідними від нього, або доповнювали його.

Загальна гуманізація міжнародних відносин – явище досить відносне і не заважає воєнно-політичним силам за наявності політичної волі переступити ядерну межу. Розвиток міжнародного права та встановлення правил гри – явище не нове і має підпорядкований до ядерної загрози характер, а тому може розглядатись як спроба мінімізації ризиків, що притаманні ядерному протистоянню і ніяк не вирішує проблему. Розвиток світового господарства як взаємопов’язаного механізму – також не нове явище, причому не усувало війни минулого, хоча неможливо ігнорувати факт утворення світової економічної системи і, як наслідок, виникнення ситуації з глобальною економічною взаємозалежністю. Створення переговорних механізмів не є чимось новим. Більше того, за умов відсутності у переговорних механізмів спроможності до адекватного реагування на обставини, що складаються, та здатності до адекватного регулювання міждержавних відносин, цей чинник може відігравати і роль дестабілізуючого фактора (переговорні механізми, які діяли в світовій політиці ЯП СМВ, спиралися на принципи та норми цієї системи, а тому з руйнацією системи мали бути уточненими та скорегованими, щоб у процесі трансформації в наступну систему відігравати, узгоджуючу, а отже, стабілізуючу роль).

Таким чином, ядерна зброя виявилась ефективним засобом підтримання стабільності системи міжнародних відносин, що була заснована на основі балансу сил, і буде зберігати своє значення за умов нестабільного міжнародного середовища. Історія засвідчила, що поки у світовій політиці існує силове поле змагань за досягнення власних (інколи не узгоджених з іншими) інтересів суб’єктів міжнародних відносин, доти необхідно буде мати стабілізатор гарантованого принципу дії. І ядерний чинник засвідчив своє стабілізуюче значення, альтернативи йому не існувало.

По-перше, це стосується міжнародної політики досягнення політичного примирення між Заходом та Сходом та (як пропонувала група провідних західних політиків і політологів, і передусім Р.Макнамара).

Але історична взаємодія суб’єктів світової політики свідчила, що світова політика продовжувала залишатися клубком протиріч міжнародних політик окремих держав. Отже, досягнення політичного примирення між Заходом та Сходом було необхідне, але досить проблематичне, оскільки західний світ найбільше турбувала ядерна зброя СРСР (кількість, якість, націлювання), а не проблеми його внутрішнього становища. І цілком логічним виглядало припущення, що саме проблема ядерної зброї СРСР на території нових незалежних держав, що активно зароджувалися, буде питанням №1 у світовій політиці найближчого майбутнього. Політичне примирення між Заходом та Сходом зовсім не означає сприйняття (визнання та інтеграцію у світову спільноту) нових незалежних держав. А тому питання ядерної спадщини СРСР носитиме для цих держав доленосний характер. США (як і будь-яка інша ядерна держава) зроблять усе можливе і неможливе, щоб на політичній карті світу не виникла нова ядерна держава.

По-друге, політика знищення всіх ядерних озброєнь шляхом переговорів (як пропонував М.Горбачов). Дуже важко збагнути логіку мислення цього держаного політичного діяча по відношенню до цих сподівань. Історичний досвід засвідчив, що спроба Хрущова та Кеннеді обговорити на початку 60-х років пропозиції щодо загального та повного роззброєння не мала успіху. Небажання Заходу та відсутність підтримки ініціатив на Сході зробили ідею Горбачова мертвонародженою. До того ж крах політики Горбачова засвідчив, що зміни в міжнародних відносинах не вибачають переоцінки власної ролі та місця як держав, так і їхніх політичних лідерів. Навіть роззброєння в ім’я світового миру та безпеки вимагає виваженого ставлення до власної безпеки (власної нації, власної держави).

По-третє, політика прийняття положення про те, що ядерні боєголовки не мають абсолютно ніякого воєнного значення, крім як засіб утримування противника від застосування такої зброї (більшість військових та цивільних керівників в НАТО – фельдмаршал лорд Карвер (В.Британія), адмірал Ноель А. Гейлер (США), Мелвін Рейд (США) та інші).

Теза, яку дуже важко спростувати, якщо взяти до уваги факти історії, які засвідчили, що ні в одному збройному (воєнному) конфлікті після Хіросіми та Нагасакі ядерна зброя не була зброєю для поля бою, а проявляла себе саме як засіб ядерної дипломатії.

Отже, підсумовуючи далеко не повний огляд усього того фактичного матеріалу, який характеризує історичний аспект ядерного чинника Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, можна зробити три загальних головних висновки:

Література