Ще один гандж українського правого руху: “потік свідомости” українських правих здебільшого спрямований у минуле. Праві часто люблять побалакати про справи 30 – 40-х років, про героїчну боротьбу УПА, а на Наддніпрянщині – взагалі апелюють до часів УНР і навіть козаччини. Гасло В. Мартинця, кинуте ним у 1936 р. - “Забронзовуймо наше минуле” - передбачало шанобливе ставлення до минувшини. Але не більше, аніж до минувшини, до історичних уроків. Правий рух живе історичними реаліями і намагається пристосовуватися до дня нинішнього з позавчорашніми мірками.

Праві досі не запропонували альтернативних урядовим програм економічного чи культурного розвитку. Бунт проти засилля російської мови є ситуативним і стихійним – праві сили виявилися безсилими (перепрошую за каламбур) розробити програму чіткої українізації. Ліві, які здобули владу в Україні у 20-х роках, були куди кращими українізаторами. Принаймні, у той час з’явилася геніальна формула українізації, запропонована М. Кулішем: “Українізація лише тоді переможе в Україні, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською”. Отже, була мета. Нині праві переважно сповідують ірраціональну українізацію, українізацію задля українізації. Відсутність мети призводить і до нерозуміння необхідних засобів втілення програм. Скажімо, праві здебільшого є або прихильниками “високої культури”, або споживачами відвертого кічу з національним забарвленням. Такі жанри, як бойовики/блокбастери, еротика, фантастика, детективи, горрор (фільми жахів), фентезі (казкові історії для дорослих) тощо для прихильників правої ідеї в українському варіанті не існують. Здається, українські праві й надалі сподіваються на втілення однієї з програмових постанов ІІ Великого збору ОУН: “Організація Українських Націоналістів бореться… за новий героїчний зміст української культури”, хоча не помічають того, що мають справу переважно з так званим “поколінням пепсі” – демолібералізованим поколінням молодих людей, яким ближчий західний стиль життя, аніж аскетизм дідів і прадідів. Тому, очевидно, варто більше уваги приділяти розробці українського варіанту “пепсі”, що з успіхом демонструє, скажімо, Росія. Націоналістичним иданням, скерованим на виховання молоді, варто було б повчитися у таких попсово-політичних видань, як “Сокол Жириновского”, де молодь знаходить цікаву інформацію, а водночас ненав’язливо, на рівні підсвідомости всотує політичні ідеї.

Найгірше те, що праві усвідомлюють свою “правизну” лише на рівні “антиросійськости”, хоча основне гасло “Геть від Москви!” вони перейняли у лівих (націонал-комуністів 20-х рр.). Ототожнення націоналізму у всіх його проявах і правизни, яке помилково склалося на початку 90-х, призводить до серйозних непорозумінь. Скажімо, програми ОУН та її епігонів є фактично лівими, оскільки соціальні мотиви у них відіграють надзвичайно важливу роль.

Ба більше, проф. Я. Дашкевич кілька років тому охарактеризував мрію українських націоналістів наступним чином: “Моноетнічна, моноконфесійна держава з соціалістичним ладом”. У цьому випадку права, але проросійська партія Громадянський конгрес України або та ж таки Партія слов’янської єдности у нас сприймаються як ліві утворення (виключно через проросійськість), хоча насправді є класичними правими партіями.

Антимодернізм, ретроградство сучасних правих в Україні не сприяє притокові молоді в лави партій цього спектру. Тому більшість, як вони самі себе іменують, правих партій в Україні поступово перетворюються на “клуби для тих, кому за 50”. Тобто, праві партії в очах електорату втрачають перспективу. Права ідеологія, традиційно спрямована в Україні в національно-визвольне русло, після здобуття незалежности у 1991 р., виявилася безпорадною у процесах державотворення.
 

БРАК ЕЛЕКТОРАТУ

Фактично провальні для правих сил наслідки останніх виборчих кампаній зумовлені кількома причинами.

По-перше, в Україні щойно починає формуватися стан власників – необхідна передумова активізації та успішної діяльности правих партій.

По-друге, офіційна влада, заявляючи, що “національна ідея у нас не спрацювала”, не вважає за потрібне сприяти зміцненню національних правих сил.

По-третє, дається взнаки антимодернізм українських правих.

По-четверте, варто врахувати факт відсутности у правому таборі лідера та популярних гасел.

На певному етапі Президентові стало вигідно одягати тогу “правого” політика – аби піти по лінії протиставлення себе лівим силам в Україні. Тому численні партії правого спектру за сценарієм, розробленим аналітиками з Адміністрації Президента України, мали б або підтримати Леоніда Кучму, або віддати свої голоси комусь із тих кандидатів у Президенти, хто не становив загрози для Л. Кучми (Є. Марчука, Г. Удовенка, Ю. Костенка). Таким чином, праві в Україні зіграли на користь Л. Кучми, який ще на виборах 1994 р. розглядався як “найбільше зло” та уособлення “лівої загрози” для України.

Українські націоналісти ще в роки II Світової війни зіштовхнулися з лівацькою психологією наддніпрянців. Це зумовило певну лібералізацію програмових засад ОУН у 1943 р. (оскільки з’ясувалося, що переважно галицьке середовище Організації Українських Націоналістів жило хибними уявленнями про більшість українського загалу, заради якого вони й сподівалися здійснити революцію). У 1945 – 1946 рр. Іван Багряний в умовах еміґрації найповніше акумулював досвід роботи на Наддніпрянщині і створив Українську революційно-демократичну партію з виразно лівоцентристським забарвленням. Багряний (сам виходець зі Східної України) чудово розумів: соціальна база правих партій була ліквідована у ході боротьби більшовиків проти куркульства.

Праві не змогли чітко окреслити своїх виборців. Їхній електорат є переважно ситуативним і складається з людей, котрі сприймають ідею державности на рівні modus vivendi, ветеранів визвольних змагань, колишніх дисидентів та незначної кількости молодих фанатиків. Іншою є ситуація на Заході України (у Галичині та на Буковині), де праві - доволі потужною силою. Однак і тут ініціативу перехоплюють правоцентристи, а класичні українські праві сходять