Поступово під егідою окремих правих структур почали виникати фірми, малі підприємства, інвестиційні компанії та товариства з обмеженою відповідальністю. Але, якщо порівняти їх питому частку у загальній кількості фірм, створених під політичним “дахом”, то легко побачити більшу активність лівих (комуністів і соціалістів) у процесах підприємництва. Загалом, більшість підприємців, які нині посідають місця у Верховній Раді, пройшли у парламент за списками лівих партій – КПУ та зелених.

Т. Стецьків писав, що “для повноцінного та успішного функціонування політичних партій необхідні три умови: ідеологія, кадри, фінанси”. Сучасні праві партії переважно не мають жодної із цих складових успіху.

Це ще одна з причин невдач правого табору.
 

“НОВІ ПРАВІ”

На початку 90-х років в Україні починає зароджуватися рух українських “нових правих”. “Нові праві” – переважно молоді люди зі стійкими ліберально-демократичними переконаннями та високим рівнем національного самоусвідомлення, представники тих кіл, які на Заході прийнято іменувати терміном yappy. Зазвичай вони є вихідцями із середовищ, далеких від усвідомлення правих ідеалів. Значна частина цих молодих людей – колишні комсомольські працівники, науковці, державні службовці, юристи. Усвідомлення правих ідеалів прийшло до них еволюційним шляхом – шляхом глибокого сприйняття і переживання.

Витоки середовища “нових правих” варто шукати і в т.зв. “демократичних платформах” в КПУ та ЛКСМУ, і в опозиційних молодіжних формуваннях на зразок “Студентського братства”, Української студентської спілки чи “Товариства Лева”. У першій половині 90-х років відбувається своєрідний компроміс між “вічними опозиціонерами” та колишніми комсомольцями. У перших були ідеї та енергія, у других – кошти. Відтак виникає кілька вдалих проектів, скажімо, “Партія демократичного відродження України” чи “Трудовий конгрес України”. Ще однією складовою успіху цих партій стало те, що в їх існуванні виявилися зацікавленими представники воєнно-промислових та промислово-фінансових кіл: молоді прагматики, які мали ідею та мету і знали, чого вони хочуть, не могли не привабити своєю діловитістю, прагненням до конкретики, дієвістю. Основною метою “нових правих” стали реформи задля добробуту в Україні та забезпечення умов для виникнення стабільного прошарку власників як опори правого руху.

У 1994 р. під час виборів до Верховної Ради України більшість “нових правих” зазнали поразки. Єдиним вдалим проектом середовища стало громадське об’єднання “Нова хвиля”, яке провело у парламент п’ятьох депутатів від Львівщини. Інші утворення (“Нова Україна “ та Українська спілка промисловців і підприємців) зосередилися переважно на підтримці кандидатури Л. Кучми на президентських виборах. Після його перемоги та поразки “нових правих” на парламентських виборах починаються переговори про можливість об’єднання зусиль задля створення потужної правоцентристської партії. У 1996 р. ці переговори завершилися утворенням Народно-демократичної партії.

Першою і головною помилкою “нових правих”, об’єднаних у НДП, стало те, що вони повірили у можливість “ідеологічної асиміляції” державної номенклатури в Україні у своєму середовищі, а тому оголосили “похід у владу”. Похід у владу закінчився тим, що номенклатура захопила провідні позиції у партії, нав’язала НДП імідж “партії влади”, а також почала диктувати свої умови гри. Низький (порівняно) результат, показаний НДП на парламентських виборах 1998 р. призвів до ескалації протистояння між двома групами в середовищі партії – між “новими правими” та номенклатурою.

У той час, коли більша частина “нових правих” оголосила про свій намір “іти у владу”, інша частина середовища критикувала таку позицію і відмовилася брати участь у проекті під назвою НДП. Ця група створила партію під назвою “Реформи і порядок”. На виборах 1998 р. ПРП не подолала 4%-го бар’єру, що спонукало її до пошуку союзників для продовження політичної діяльности. Основним і найбажанішим союзником був оголошений Народний рух України.

У травні 1999 р. “нові праві” покинули середовище НДП, віддавши його повністю номенклатурі. У процесі подальших ідеологічних та політичних пошуків “нові праві” з екс-НДП та “нові праві” з ПРП об’єдналися у єдину структуру. До неї також приєдналася частина членів Демократичної партії України, а також окремі обласні організації Ліберальної партії України (ще один цікавий “правий” проект, який не зміг повноцінно “розкрутитися” через загибель одного з його творців – бізнесмена і політика Є. Щербаня). За умови збереження тісного блоку з Народним рухом України теоретично виходить доволі-таки потужна сила. Додайте також і той факт, що про своє бажання блокуватися з середовищем “нових правих” заявили представники “класичних правих” – Конгресу українських націоналістів.

Частина “нових правих” на чолі з А. Матвієнком не взяла участи в об’єднавчому процесі, а почала творити окрему структуру під назвою “Відкрита політика”. Наприкінці 1999 р. на базі “Відкритої політики” виникла Українська національна партія “Собор”, що претендує переважно на голоси тих виборців, які на минулих парламентських виборах висловилися за “Національний фронт”.

Середовище “нових правих” вже дало українському політикумові ряд яскравих імен – В. Пинзеник, А. Матвієнко, Т. Стецьків, І. Коліушко, В. Філенко, О. Ємець, С. Терьохін, С. Соболєв тощо. Наприкінці 1999 р. “новим правим” на чолі з В. Ющенком було доручено сформувати Кабінет Міністрів. Тобто, “нові праві” поступово перетворюються не просто на потужну, а на провідну політичну силу, яка, можливо, через певний час зможе посперечатися з олігархічними колами за вплив на формування внутрішньої та зовнішньої політики України.

Наближається до “нових правих” за характером своєї діяльности партія “Батьківщина”, очолювана віце-прем’єром уряду Юлією Тимошенко. Нещодавно вона заявила про блок з Українським народним