Водночас ряд дослідників відзначають і контрастні якості інтровертизму та емоційності українського менталітету. За великого егоцентризму («моя хата скраю»), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гуманізму; при розвиненому братолюбстві, всепрощенні, що ослаблює агресивність, войовничість, українець здатен до помсти, бунту проти несправедливості, що посилюється тенденцією до анархізму; український інтровертизм не є замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на себе. Велика чуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, оскільки українець не терпить самотності і спрямовує самовияв на якийсь зовнішній об'єкт [10]. Емоційність, домінування емоційно-чуттєвого переживання над холодною розсудливістю чітко виявляється і в політичній сфері. Для української політики і минулого, і сучасного характерним є багатоманітність глобальних «прожектів» різної спрямованості, що мають за мету перетворення дійсності в цілому, або ж її окремих сфер. Але з питанням переведення політичних планів, цілей на практичні рейки, прогнозуванням наслідків тих рішень, що приймаються в українській політиці, завжди були проблеми. А це і є свідченням її недостатньої раціональності.

Егоцентричне спрямування уваги на внутрішній світ заважає також визнанню авторитетів. Українці визнають авторитет скоріше під впливом настрою, раптового захоплення, ніж в результаті холодного аналізу заслуг людини. Ці риси українського електорату відмітив і директор Школи виборчих технологій (м. Москва) Д.Алексєєв: «Українець не любить почуватись у програші, тому голосувати за того, хто явно не виграє, він не буде. Це дуже відрізняє його від росіянина, котрий жаліє слабких і полюбляє чинити «назло» [11].

Утім, є й інший погляд на вищезазначені якості українського менталітету. Український дослідник Є.Онацький емоційність та чуттєвість вважає не негативними, а позитивними і певною мірою захисними (від раціоналістичного руйнування душі) рисами української вдачі, прикметою «нашої національної вищості». «Без сумніву, ми повинні зберегти й належно плекати здорову емоційність, бо розвиватися й рости можна тільки на грунті того, що вже маємо. Але треба звернути увагу й на розвиток нашого інтелекту й волі, щоб осягнути всебічний розвиток нашої особистости. Мусимо йти до цього шляхом повільного виховання, але в усякому разі не відкиданням нашої емоційности, не висушуванням нашого серця, не нищенням нашої людяности - теоріями, що походять з уже виродженого світу, де запанувала мертва логіка, бо мертве не може дати життя» [12].

Можливо таке переосмислення української емоційності стане однією з умов подолання комплексу меншовартості в національно-політичній свідомості, який значною мірою грунтується на пріоритеті раціонального над ірраціональним та негативному ставленні до власного, внутрішнього, іманентного, емоційно забарвленого світу. Цей комплекс сформувався під впливом історичних реалій і проявляє себе як на рівні політичної еліти (постійне порівняння успіхів, досягнень, невдач, тих чи інших політичних рішень з відповідними у «старшого брата»), так і масової свідомості (в настроях запрограмованості повторення російських політичних сценаріїв в політичному житті України; в переконаннях частини українського соціуму у неможливості побудови незалежної української держави, аж до прагнення повернути СРСР). На позитивні впливи інтровертизму українського народу вказує і Д.Алексєєв, змальовуючи психосоціальний портрет середньостатистичного українця напередодні президентських виборів 1999 року: «Свідомість українця двоїста... Здавалося б ці суперечності призведуть до соціальної шизофренії, але це не так. На відміну від росіян, орієнтованих на екстравертність, українців відрізняє здорова інтровертність. Це одна з яскравих рис українців як виборців» [13].

Переважна більшість український дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв'язком українця з землею пояснюється домінування емоційного над раціональним. Більше того, В.Липинський вважав родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до «дегенерації громадських інстинктів», розвивали лінощі і нездатність до постійного, тривалого і методичного зусилля [14].

Вплив геополітичного становища на формування менталітету українців теж неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях, і водночас до анархізму. Так, М.Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла «ні царя, ні пана», а Д.Яворницький дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномена, що слугував «живим провісником свободи», «живим протестом проти насилля і рабства». І.Лисняк-Рудницький розглядав степ не як ворожий і чужий українцеві, а як формотворчий чинник українського характеру. «Українська людина пограниччя був козак, що в XVI - XVII століттях став репрезентативним типом свого народу» [15].

На думку сучасного дослідника С.Грабовського, тлумачення пограниччя лише на межі хліборобської і кочової цивілізації хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного і східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу - християнства, ісламу й іудаїзму. Україна (з ХУІІІ ст.) виступила місцем перетину традицій, з одного боку європейської цивілізації, заснованої на чільній ролі міст (саме до неї належали українські землі з часів Київської Русі і до держави Богдана Хмельницького)