– цієї «духовної кааби» українських фінансово-політичних угрупувань, кланів. Та й не тільки духовної, але й конкретно матеріальної, бо практично весь бізнес українських кланів є тісно пов’язаний з кланами в Росії. Одним словом, українські клани побачили перед собою реальну загрозу бути відрізаними від світу, а отже попасти в повну залежність від адміністративної складової, а прогресуюче впровадження урядом Ющенка демократичних механізмів в реальне життя країни, вже не виглядало інакше для них, як смертельна загроза. Політика нового уряду сильно зменшувала перспективи російських кланів на ринку «української нерухомості», а потужності цих структур є значно більшими від подібних українських. За даними групи фінансових операцій країн Великої сімки FATF (Financial Action Task Force), опублікованими торік, з Росії тільки після 1998 року на офшорні банківські рахунки в Науру переведено $70 млрд. Це свідчить, що величезний потенціал цих сил легко здатен вирішити «проблему Україна».
Рішення не потрібно було шукати довго – воно лежало на поверхні – поміч могла прийти тільки із сходу. Очевидно, що наша кланова складова виступила з ініціативою перед російськими спецслужбами, а може це було навпаки, але з цього моменту проросійські інтереси перестали виявлятися в якомусь хаотичному саботажі всього, що виявляло ознаки руху в Україні, а прийняло чіткий прагматичний підхід. Очевидно, що десь в літом 2000 року на високому московському рівні був розроблений проект, який ми умовно назвемо “Євростратегічний план Путіна”, втілення якого доручено мобілізованим силам російського філіалу спецслужб в Україні, чисельну оцінку якого наш уряд, на відміну від американського, не проводив. Представники уряду США впевнені, що на їх території сьогодні діє близько 450 російських агентів. Виходячи із наших українських умов, кількість російських агентів в Україні потрібно збільшити в один, або два порядки.
2. “Євростратегічний план Путіна”
Щоб зрозуміти величину загрози, яка насувається на Україну, необхідно вернутися до недалекої історії і очима сторонньої людини поглянути на роль України для Росії, які саме втрати зазнала Росія з відходом України від неї. Найкраще про це говорить Збігнєв Бжезінський: «Не лише криза у внутрішньому становищі Росії і втрата міжнародного статусу були нестерпно принизливими, особливо для російської політичної еліти, але й геополітична ситуація Росії також була сильно уражена... Найболючішою була втрата України. Поява незалежної держави не тільки змусила всіх росіян іще раз обдумати природу своєї політичної та етнічної тотожності, але й стала істотною геополітичною невдачею для російської держави... Незалежність України, крім того, позбавила Росію її домінантної позиції в Чорному морі, де Одеса служила Росії життєво важливою брамою для торгівлі на Середземномор’ї і поза ним... Втрата України стала геополітично вирішальною, оскільки це обмежило геостратегічні можливості Росії. Навіть без прибалтійських держав і Польщі Росія, зберігаючи контроль над Україною, могла б намагатися стати лідером упевненої в своїх силах євразійської імперії... Втрата України була не тільки геополітично вирішальною, але і геополітично каталітичною».
Росіяни не хотіли і не хочуть розуміти, що ці геополітичні втрати є наслідком їхньої віроломства і расової дискримінації українців, Після 1917 року коли росіяни черговий раз обманом заволоділи Україною і «скориставшись своєю чисельною перевагою і панівним становищем, росіяни зосередили в своїх руках політичну владу і були впевнені, що інші нації погодяться з їх керівною роллю не лише в політичній, а й в економічній, культурній, мовній сферах. Залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямку створення “нової радянської людини” на кшталт росіянина» (Богдан Гаврилишин).
Для українця очевидним є те, що чергове повернення росіян до влади в Україні, може супроводжуватися більш страхітливими репресіями, ніж наш народ вже пережив в 20-му столітті. Сам факт, що в 1991 році 92 відсотки населення України висловилися за від’єднання від всяких союзів з Росією свідчить, що владу в Україні Росія може повернути тільки шляхом підступу, обману та віроломства. Час правління Бориса Єльцина в Росії, можна вважати золотим віком українсько-російських відносин, який втрачений безповоротно. Тільки з причина саботажницької діяльності кланів , цей час не вдалося використати в повній мірі на користь незалежності України. Прагнення українського народу до незалежності, на жаль для багатьох світових держав та їх політиків є неочевидним і не знаходить серед них належної підтримки. Ось зовсім свіже висловлювання на цю тему старшого наукового співробітника Центру сприяння європейським реформам в Лондоні Стівена Евертса, на думку якого, посилена в останній час дружба Росії і України частково пояснюється політикою силового тиску Путіна у всіх відношеннях: «Ми бачимо, - в крайньому випадку, я так вважаю, - сильне бажання Путіна укріпити зовнішню політику Росії після застою часів правління Єльцина і надати відносинам з іншими державами відтінок меркантилізму. І я гадаю, що спроби здійснити тиск (на Україну) та зблизитися (з Україною) повинні розглядатися в цьому контексті. Не думаю, що намагання відродити імперію – щось ганебне». Це зайвого разу нагадує кожному українцеві, що сподіватися можна тільки на власні сили, коли «вони» відродження російської імперії вважають цілком зрозумілим процесом.
Недавні заяви, що в Україні реалізовується «план Бжезінського», скоріше всього випущена російськими спецслужбами спотворена інформація, яка повинна би була повністю дискредитувати саму ідею європейського вибору України, як чогось аморального та віроломного по відношенню до Росії. Попри безліч повідомлень, які гуляють в засобах масової інформації, не вдалося відшукати жодного, яке би мало