Повертаючись до традиційної української ментальності, слід зазначити, що індивідуалістично налаштоване українство тяжіло не стільки до спілки (як, наприклад, росіяни), організаційного об'єднання, що функціонує на підвалинах єдиної мети; скільки до громадської спільноти, об'єднання більш емоційно-почуттєвого. Зазначені особливості політичного менталітету українців та росіян обумовлюють істотні розбіжності у державотворчому досвіді цих народів: бездержавне українство виявилося спроможним до створення невеликої громади, у той час як росіяни створили потужну гіпердержаву.

На мою думку, можна припустити, що для українця громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство репродукує взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які функціонують на тотожних родинним засадах.

Загальна схильність українців до малих форм організації і самоуправління призводить націю до перманентних розколів та засвідчує невміння й небажання виробляти і реалізовувати глобальні політичні програми (як, наприклад, програму створення власної суверенної держави). «Групи типу спільнот, - слушно зауважує О.Кульчицький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро...» [4]. Тобто можна вести мову про те, що інтроверсивний індивідуалізм українців знаходить врешті-решт своє втілення у їхньому громадоцентризмі, у схильності лише до локальних форм політичного співжиття та співпраці.

Певна аморфність громади цілком узгоджувалася з індивідуалістичними засобами мислення пересічного українця, який входив у громадсько-політичні відносини за принципом достатньої необхідності. Громадська спільнота виступає як своєрідна форма політичної самореалізації українства за умов його бездержавного існування. У той же час, для утворення власної державності мікрорівень політичної свідомості (локальні, громадоцентристські настанови) має трансформуватися у макрорівень (спільну національно-державну свідомість). На заваді процесу трансформації вказаних рівнів свідомості в українському випадку ставав знов-таки екзистенціальний індивідуалізм, який детермінує типову обмеженість політичного мислення українського загалу.

Конкретне втілення егалітаристська налаштованість українського менталітету знаходить у феномені церковних братств, доступ до яких мав кожний індивід, не зважаючи на станову приналежність. Цю саму тенденцію можемо спостерігати згодом в ідеалі «Січового Братства» чи у запеклій боротьбі за збереження «козацьких вольностей». Про зміст боротьби козаків проти намагань російського абсолютизму позбавити їх звичних привілеїв влучно каже Т.Г.Шевченко, коли, зображуючи спільну долю трьох сотень замордованих козаків, захованих у братській могилі, пише:

Тут пана немає
Усі ми однако на волі жили,
Усі ми однако за волю лягли, -
Усі ми і встанем.

Щоправда, якщо говорити про масові психічні реагування пересічних українців на наступ московської монократії на їхні традиційні права і свободи, слід констатувати, що всенародного опору не було. До наведених у першому розділі причин варто додати головну - глибинно-ментальну. Справа у тому, що егалітаристські настанови політичного менталітету українства врешті-решт переважили його національно-визвольні прагнення. У свідомості більшості українського загалу егалітаризм (ідея рівності) переважав над розумінням необхідності відстоювання державної незалежності (гаранта національної свободи). Тобто традиційний український менталітет виявлявся схильним до визначення пріоритету ідеї рівності над ідеєю свободи. «Рівність замість свободи» - такий «обмін» для пересічного українця здавався якщо не цілком доречним, то і не занадто жахливим. Тим більше, що загальнонаціональні проблеми й інтереси для роз'єднаного та у масі своїй аполітичного українства дуже рідко усвідомлювалися як першочергові.

Цікаво, що подібний алгоритм мислення знайде власне продовження і у наступних генерацій українців. Тут слід згадати епізод з художнього фільму «Щорс», який відбиває типову манеру мислення українських селян у період національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. «А хто нас завоює, того і будемо!» - говорить українська селянка червоноармійцям, коли ті захопили її домівку. З такими уявленнями базової маси населення дуже важко просувати вперед національну справу, адже за великим рахунком народ виявляє повну байдужість до загальнонаціонального аспекту боротьби. Натомість великої популярності набувають в Україні всілякі соціальні рухи, ідейна підойма яких у тій чи іншій мірі відповідає егалітаристським настановам національного менталітету.

І.Лисяк-Рудницький звертає у цьому контексті увагу на надзвичайну популярність у той час серед українців селянсько-анархійної течії, що її очолював відомий отаман Нестор Махно [5]. І дійсно, наочним є факт, що анархійний рух Н. Махна виступає чи не єдиним цілком українським масовим рухом, який виробляє актуальні саме для українства заклики. На жаль, гасло утворення національної держави у програмі Н.Махна було відсутнє, що з огляду на згадану логіку українських селян виглядає цілком закономірно. Проте, спостерігаємо чергове репродукування індивідуалістично-егалітаристських, консервативних, та як підсумок, анархійних настанов, які таким чином усталюються у політичному менталітеті колоніального українства. А це у свою чергу і детермінує поразку державницьких змагань українців на початку XX століття, тому що створення суверенної держави виявилося не загальнонародною справою, а метою та предметом діяльності нечисленної, розколотої української політичної еліти.

Розглядаючи інші глибинно-ментальні джерела анархійності українців, переважна більшість вчених майже одностайно називає жіночий первень української (слов'янської) психіки. Як вже зазначалося, ментальне ядро-підойма майбутнього українства формується у часи розвитку Трипільської культури (40000 - 15000 р. тому). Матріархальні традиції цього періоду знаходять подальше природне про- довження, визначаючи високе становище жінки в українському середовищі. Д.І.Дорошенко звертає увагу на конкретні історичні факти, які доволі яскраво підтверджують окреслену тенденцію: «По смерті Ігоря, вбитого деревлянами під час «полюддя», Ольга (його дружина - І.П.) якийсь