Український фольклор дуже часто зображує ситуації, в яких жінка домінує над чоловіком, іноді навіть побиває його за «ледачість». Саме до жінки-матері звернена велика любов та пієтизм її дітей впродовж усього їхнього життя. Україна, земля-годувальниця, природно асоціюється у хліборобів-українців з найріднішою людиною, про що свідчать вирази: «Україна-мати», «Ненька-Україна». Характер українського патріотизму у цьому зв'язку визначається як відданість дітей матері. У релігійному житті жіночий первень виявляється у пріоритеті культу Богоматері над культом Христа-Богочоловіка.

Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Напевне визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім'ї функцію виховання здійснює головним чином матір, котра постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких детермінуючою є кордоцентрична емоційність.

Звідси й виникає в українському менталітеті превалювання почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність та ін.

Роль батька у виховному процесі звичайно обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною значною мірою відчужено. Дитина мусить, скоряючись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється з владою, причому з владою як джерелом насильства. У дорослому віці людина на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві.

Тому влада для пересічного українця часто-густо тотожна насильству, якому можна підкорятися лише зі страху і аж ніяк не добровільно. Коли влада занепадає, нерідко наступає анархія, оскільки після смерті батька (влади) сини матері (України), керуючись егалітаристськими традиціями, намагаються не допустити один одного на звільнене місце. За українським звичаєм усі діти (сини й доньки) мають рівні права на батьківську спадщину, на відміну від російської традиції передавати всю землю старшому синові.

До факторів, що посилюють негативне сприйняття українством влади на макрорівні (тобто політичної влади), слід додати довготривале перебування у колоніальному становищі. Виявляючи власну неспроможність до суверенного державотворення, українська спільнота закономірно опинялася у залежності від більш згуртованих та потужних сусідів. На жаль, доводиться констатувати, що протягом усієї своєї історії розшматований український народ змушений був більше підкорятися іноземцям, аніж будувати власну державу. Тому для більшості поколінь українців державна влада сприймалася як щось чужинське, інородне.

Держава нерідко асоціювалася з національним та соціальним примусом. Звідси від генерації до генерації транслювався негативний стереотип у ставленні до державних справ взагалі.

Аетатистські настанови політичної ментальності українства, що виникають на підставі природної негації колоніальної влади, усталюються через відоме психічне явище перенесення, коли свідомий (чи підсвідомий) протест проти влади поневолювачів трансформується у перманентне відчуження українців від політичної влади взагалі. Сплюндрована ж національна свідомість переважної більшості сучасного українства ускладнює формування його загальної державницької свідомості.

ЛІТЕРАТУРА

1 Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал // Літопис червоної калини. - 1992. - № 6-7. - С. 7.
2 Там само. - С. 23.
3 Храмова В. До проблеми української ментальності // Українська душа. - К., 1992. - С. 31.
4 Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. - С. 54.
5 Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Історія філософії України. Хрестоматія. - К., 1993. - С. 521-541.
6 Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2 т. - К.,1992. - Т.І. - С. 238.
7 Апанович О. Козацтво - ментальність українського народу // Сучасність. - 1995.- № 9. - С. 108.