подолати основні проблеми і розв’язати головні завдання постколоніального перехідного періоду. Брак у керівників держави політичної волі до проведення радикальних економічних реформ призвів до того, що в країні створилося сприятливе середовище для відтворення колоніальної залежності у формі неоколоніалізму. Підставою для такого твердження є глибоке вивчення досвіду країн, що розвиваються. Чимало з них опинилися в тенетах неоколоніальної експансії.
Неоколоніалізм означає, що країна-метрополія або безпосередньо, або через пряму зону впливу починає скуповувати за безцінь у колишній колонії підприємства стратегічного значення, зокрема в сировинному чи енергетичному секторах, важкій промисловості, сільському господарстві, а також землю. Ми бачимо, що сьогодні Росія вдається саме до таких дій щодо України. Потвердженням того, що російський капітал почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб’єктом відносин власності, є: по-перше, купівля російською компанією «ЛУКойл» Одеського нафтопереробного заводу; по-друге, входження російського капіталу на Надвірнянський нафтопереробний завод; по-третє, купівля Лисичанського нафтопереробного заводу Тюменською нафтовою компанією, що контролюється російською «Альфа-груп»; по-четверте, фактично захоплений Росією Миколаївський глиноземний завод через створену в Україні компанію «Український алюміній»; по-п’яте, продовжується боротьба за володіння Дрогобицьким нафтопереробним заводом «Галичина»; по-шосте, інвестором-засновником відкритого акціонерного товариства на базі майна нафтохімічного комплексу концерну «Оріана» (м. Калуш Івано-Франківської обл.) стало ТОВ «Лукойл-Нафтохім» (м.Київ). Насправді ж за дочірньою київською фірмою стоїть однойменний російський концерн; по-сьоме, російський капітал прагне взяти якнайбільшу участь у приватизації ВАТ «Укртелеком», найбільшого в Україні оператора телефонного зв’язку.
Отже, нафтопереробні заводи міст Одеси і Лисичанська вже належать Росії, незабаром до них долучаться і два західноукраїнські НПЗ — Дрогобицький і Долинський.
Сьогодні активно обговорюється питання щодо будівництва низки російських газопроводів, які оминатимуть територію України. Втім, необхідно зауважити, що будівництво такої газотранспортної системи потребує спорудження нових газосховищ для збереження «блакитного палива». У той же час в Україні є великі газосховища, які мають унікальний характер завдяки їх природному утворенню. Подібних не має жодна країна Європи. Будівництво нових газових «комор» потребуватиме великих фінансових витрат з боку РФ. До речі, розмови про те, що Україна сьогодні не може забезпечити свою енергетичну самостійність і буде змушена віддати власні газопроводи у концесію Росії, є безпідставними. Досвід Польщі, Чехії, країн Балтії свідчить, що держави посткомуністичного простору здатні самостійно, незалежно від країн-метрополій (на кшталт Росії), стати економічно та політично самодостатніми.
Російський капітал присутній і в приватизації банківської сфери. Наприклад, Київський інвестиційний банк був викуплений російською компанією «Альфа-груп» і перейменований на «Альфа-Банк».Таким чином, слідом за великим російським промисловим капіталом, що активно бере участь у приватизації української промисловості, в нашу країну рушили і банки. Незабаром розпочнеться «збір урожаю» та його вивезення за межі України. Щоправда сьогодні «Альфа-Банку» це «не загрожує»: споріднена з ним Тюменська нафтова компанія придбала пакет акцій «ЛиНОСу», і банк відкриває в Лисичанську свою філію.
Прикладами російської експансії є й безкоштовна експлуатація українських природних ресурсів і робочої сили, що дає величезні прибутки, які вивозяться з України. Фактично всі ті ресурси, які «викачуються» звідси російськими транснаціональними клановими групами, Україні не відшкодовуються.
З огляду на вищесказане можна зробити висновок, що рух іноземного капіталу в Україну відбувається здебільшого з боку Росії. Відтак існує велика небезпека перетворення нашої держави з країни, яка нещодавно мала колоніальний статус, на країну з неоколоніальним статусом, яка уповні залежатиме від нового російського капіталу. Таким чином, не здійснюючи військової експансії, Росія намагається поневолити Україну за допомогою економічних важелів. Якщо вчасно не усунути російські кланово-фінансові групи від панування і всебічного впливу на цей процес, то залучення до країни цивілізованого західного капіталу може виявитися малоймовірним. У цьому аспекті варто уважно придивитися до польського і словацького досвіду, який є класичним, оскільки механізми залучення іноземних інвестицій, які вони застосовують для приватизації підприємств державного сектора, дуже ефективні.
Ситуація, що склалася в Україні у сфері приватизації і залучення іноземного капіталу, потребує, на нашу думку, пильної уваги і осмислення з боку органів державної безпеки України. Оскільки російські транснаціональні компанії, в основу яких, зазвичай, закладений кримінальний капітал, стають власниками стратегічних підприємств в Україні, то цілком імовірно, що вони матимуть можливість за українські гроші формувати українську політику (що, власне кажучи, вони вже й роблять). Високі прибутки нових господарів підприємств дають змогу «купувати» деяких українських аналітиків, політичних і громадських діячів, ЗМІ, і за їх допомогою формувати потужну колабораціоністську колону в Україні, мета якої — захищати євразійську модель. Це «завдання» вже майже на 90% виконано щодо українських засобів масової інформації, які перебувають під впливом і контролем поборників євразійської моделі. Особливо серйозна ситуація склалася на потужних каналах телебаченя України, звідки майже зникли або «витиснуті» незалежні телекомпанії.
Усі викладені факти свідчать про наявність неоколоніальної економічної експансії з боку Росії. Позиції російського капіталу дедалі міцнішають, а розвиток українського національного капіталу гальмується, пригнічуються його інтереси. За таких умов формується суперзалежність України від Росії. Захопивши Україну економічно, скупивши її стратегічні підприємства, дислокувавши російські війська в Криму, контролюючи значну кількість українських російськомовних засобів масової інформації та православну церкву, Росія закладає підвалини для перетворення України на свій неоколоніальний додаток. Внаслiдок цього ми будемо позбавлені можливості самостійно ухвалювати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.
Варто об’єктивно оцінити діяльність української влади, яка допустила економічну, інформаційну та духовну окупацію з боку Росії, та сьогоднішній курс її політики, спрямований на поглиблення українсько-російських відносин. Невже національна еліта України