Якщо в НДП відбувся розкол, то в період передвиборної президентської компанії між політичними партіями розгорнулась дуже сильна політична боротьба.

У березні ліві мали моральну перевагу, що підтверджувалось даними соціологічних опитувань. Але вони мали певні проблеми. У разі висунення “червоними фермерами” Олександра ткаченка у стані лівих може стати тісно.

Витиснути з списку Наталю Вітренко прогресивну соціалістку неможливо, тому комуністи, соціалісти та “селяни” мусять домовитись між собою. Чи мають вони такі шанси?

Хоча ліві партії називаються по-різному і мають дещо різні тактичні позиції, всі вони насправді є носіями комуністичної та інтернаціолістської ідеології. Точками дотику для домовленості лівих можуть стати: а) негативне ставлення до роздержавлення і приватизації ; б) палка мрія про створення нового союзу з Росією та не сприйняття “європейського курсу” і контактів з НАТО; в) гаряче бажання зробити російську мову державною.

Хоча програма соціалістів визнавала рівноправність різних форм власності, все сказане вище щодо точок дотику повною мірою стосується також їх. Фракція “Лівий центр” нині успішно блокується з комуністами у парламенті. Спостерігачі помітили значне полівіння лідера соціалістів, яке відбувається не без впливу Політради партії та перевиборних обставин. Що стосується Селянської партії, то вона від самісінського дня її створення є партією сільських комуністів. Усвідомлення того факту, що лише спільними зусиллями можна подолати правих та Вітренко, може підштовхнути трьох “лівих мужиків” до висунення кандидатом у президенти “найпрохіднішого” з них. Але чи підштовхне?

Петро Симоненко відчував за собою велику силу і розраховував на підтримку “широких народних мас”, яким тоді гірше жилося, ніж за комуністів. Адже компартія зібрала на парламентських виборах у загальнонаціональному окрузі майже 25% голосів. Олександр Ткаченко тоді називав своє можливе кандидування “вимислом преси”, але все, що він робив і говорив, свідчило про намір стати президентом. Його інструмент – мікрофон Верховної Ради, його сила – у високій посаді і пов’язаних з нею можливостях. Праві партії ще не визначались зі своїм кандидатом. Соціологи визначили, що майбутнім кандидатом є Л. Кучма. Євген Марчук вже діяв. Ускладнення стосунків Є. Марчука з соціал-демократами (об’єднаними) призвело до створення нової партії соціал-демократичного спрямування (СДС).

Цікава ситуація була в націонал-демократичному крилі. У парламентських виборах брало участь близько десятка партій і блоків національно-патріотичної орієнтації. Усі вони вибори програли. Внаслідок цих виборів відбувся “повний” розкол у Народному Русі України.

Перед виборами демократичні сили були неоднорідними і можна було виокремити три політичні спектри: демократи звичайні (народні демократи, ліберали, соціал-демократи), українські націонал-демократи (рухівці, республіканці різних угруповань і т. д.) та демократи “типу Балашова”. Усіх демократів об’єднувало ідея незалежності, курс на ринкові реформи, страх перед реваншем червоних. Але демократи різняться ступенем та характером національно-патріотичної орієнтації.

Націонал-демократи мріяли про українську Україну, про державу українського народу, а не “народа Украины”, і вони готові були вмерти за таку Україну. Демократи звичайні не проти української України , але душа їхня за неї не дуже болить. Головне, щоб народ жив сито. В “балашовской мысли” найважливіше – “красівая жизнь” “народа України”. А чи буде Україна українською державою, чи ще однією російською – жодного значення немає.

Висновки.

Таким чином, можна зробити такі висновки, що аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних – це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших – антикомуністичні маніфести, третіх – повторення ортодоксальних марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, а то й до відновлення сталінізму, четвертих – це екстремістські, націоналістичні і шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних поглядів не може хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.

Найближче майбутнє партій визначатиметься їхньою спілкою з бізнесом. Такий крок для партій як неминучий, так і небезпечний, бо в такому разі їм доведеться ділити з бізнесом відповідальність за стан справ в економіці. А він поки що породжує зневіру щодо політиків і відчай, на основі якого зростають соціальні катаклізми.

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Прийнятий Верховною Радою Закон України “Про об’єднання громадян” є лише першим кроком на цьому шляху. Треба ще прийняти відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за результатами парламентських виборів, і вжити необхідних заходів для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією у розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції, що сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влад. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій України.

Політичні партії в Україні:

Список використаної літератури:

Брегеда А.Ю. – Основи політології- К., КНЕУ 2000р.

Гавриленко А. – “Що обґєднує лівих і правих” – Вечірній Київ- 3 березня – 1999р.

Майборода С.О. – “Політичний простір України” – Вітчизна - №1-2 – 1998р.

Коментар до Конституції України – К., 1998р.

http://www.rada.gov.ua/LIBRARY/bibliogr/party.htm