Виразніший інтерес до політики виявляли члени к’ю-клекс-клену, хоча й вони перебували поза основним руслом тероризму ХХ століття. Зараз уже мало хто пам’ятає, що в США існував не один клан, а три, які мали між собою мало спільного. Перший к’ю-клекс-клен став продуктом періоду реконструкції американського Півдня після громадянської війни. Негритянська емансипація була головним ворогом цього таємного товариства, яке охоче вдавалося до насильства. Другий клан (існував приблизно від 1915 до 1944 року) також засновувався на ідеї переваги білих, але, крім того, відстоював і багато інших гасел – насамперед американський патріотизм. Його члени переслідували бутлеґерів, гравців у азартні ігри і навіть тих чоловіків, які піддавали тілесному покаранню своїх дружин. Незважаючи на всю ритуальну маячню про Великого Мага тощо, к’ю-клекс-клен другого призову швидко інтеґрувався в політичний істеблішмент американського Півдня – як на рівні штатів, так і на місцевому. К’ю-клекс-клен дуже активно займався бізнесом. Відзначу, наприклад, угоди з гудроном для дорожніх покриттів. Другий клан був відображенням американського суспільства в мініатюрі, і його історія закінчується в квітні 1944 року, причому останньою крапкою стала не кровопролитна перестрілка з поліцією, а федеральний позов на 685 тисяч доларів у зв’язку з несплатою податків. У результаті клан позбувся своїх пільг і привілеїв і швидко вийшов із гри.

У порівнянні із сикаріями, асасинами, “душителями”, “Червоними Списами” і к’ю-клекс-кленом, сучасні терористичні групи виглядають зовсім по-іншому. Щоб розібратися в особливостях сьогоднішнього тероризму, варто пошукати інших аналогів, і отут цілком до речі синдром Вільгельма Телля. В епоху абсолютизму політичні убивства траплялися стосовно рідко, особливо після того, як релігійні конфлікти втратили колишню гостроту. При всіх розбіжностях і відмінності інтересів монархи зберігали свого роду солідарність. Звичайно, їм і на думку не спадала ідея про фізичне усунення один одного. Царевбивства взагалі на певний час вийшли з моди – за декількома доволі прикметними виключеннями. Ситуація стала мінятися після Французької революції і зросту націоналістичних настроїв у Европі. Щоправда, поза межами Европи пристрасті бушували як і раніше, сягаючи витоків у непам’ятні часи, але це було більшою мірою зумовлено традицією династичних чи військових змов, або дій одинаків чи фанатиків-безумців.

Систематичні терористичні акції починаються в другій половині XIX сторіччя. Із самого початку ця течія розділилася на кілька цілком виразних відламів. Так, у Росії революціонери вели боротьбу із самодержавством у 1878-1881 роках, так само як і на початку XX сторіччя. Радикальні націоналістичні угруповання – вірмени, ірландці, македонці, серби – користувалися терористичними методами в боротьбі за національну незалежність чи автономію. Потім, у 90-их роках минулого сторіччя, анархісти повели “пропаганду ділом” у Франції, Італії, Іспанії та Сполучених Штатах. Окремі політичні убивства в Італії та Франції викликали значний суспільний резонанс, хоча і не були частиною якоїсь загальної стратегії. Що стосується тероризму в Іспанії та Сполучених Штатах, то він мав свою специфіку, оскільки користувався підтримкою певних груп населення. Так, у Сполучених Штатах ідеї тероризму брали на озброєння представники робітничого руху – “Моллі Маґуайрес”, а згодом і Західна профспілка шахтарів. В Іспанії тероризм був зброєю як селянських, так і робітничих рухів. При всіх відмінностях у деталях і політичній конкретиці, у цих виступів було щось спільне: вони були пов’язані із зростанням демократії, з одного боку, і націоналізму – з іншого. Труднощі існування, проти яких виступали ці люди, були і раніше: меншини зазнавали гноблення, авторитаризм був правилом, яке не знало виключень. Але в міру поширення ідей освіти і зростання націоналізму соціальні умови, які колись не викликали протесту, стали здаватися нестерпними. Однак збройний протест мав шанс на успіх тільки тоді, коли верхи виявляли згоду грати за новими правилами, що насамперед виключало розправу з інакомислячими. Коротше кажучи, терористичні угруповання могли здобути перемогу тільки над таким урядом, який відкидав терористичні методи. Такий парадокс постав перед тодішніми терористами, а методи старих авторитарних режимів, відкинуті багатьма урядами, були взяті на озброєння новими тоталітарними державами.

Серед численних терористичних рухів особливу роль відіграла “Народна воля”, хоча вона діяла в Росії лише від січня 1878 до березня 1881 року. Ця організація почала збройну боротьбу, коли один з її членів, такий собі Ковальський, узявся за зброю, чинячи опір арештові; потім Віра Засулич застрелила генерал-губернатора Петербурга, а першим піком цієї кампанії терору стало убивство генерала Мезенцева, шефа Третього відділення, у серпні 1878 року. У вересні 1879 року революційним трибуналом “Народної волі” був засуджений до смерті імператор Александр II. Утім, ще раніше, у квітні, якийсь Соловйов вчинив замах на життя царя, але зробив це на власний розсуд. Наступні замахи на государя (спроба пустити під укіс царський потяг і вибухи бомб в Зимовому палаці) також не увінчалися успіхом. Цар був убитий 1 березня 1881 року, і парадокс ситуації полягав у тому, що більшість народовольців до цього моменту були вже заарештовані. Ця подія стала одночасно й апогеєм, і фіналом кампанії терору, і приблизно на два десятиліття в Росії наступило затишшя.

Друга хвиля терору пов’язана з діяльністю есерів. Почалося все у 1902 році, коли такий собі Балмашов убив міністра внутрішніх справ Сіпяґіна. Утім, за рік до цього молодий дворянин Карпович застрелив міністра освіти Боголєпова. Есери організували три великих убивства в 1903 році (у тому числі губернаторів Оболєнського і Богдановіча) і два в 1904-му, а в